Слово режисера: Дмитро Коник про свого "Данте"

Вистава «Данте» — це діалог з «Божественною комедією» і її автором, діалог про гріхи, що руйнують людину, перекреслюючи їй дорогу до істинного щастя, і, звісно ж, про саме істинне щастя. У своїх листах до друзів Данте писав, що задумав свою «Божественну комедію» як твір, що застає людину у нещасті та виводить до щастя. Надскладна задача для людини, але можлива через чесний діалог, який вдивляється у глибину людської природи, жахається, коли страшно, противиться, коли огидно, радіє, коли бачить гідність та завмирає, коли бачить красу.

Наша вистава веде діалог з твором, якому більше семисот років, і питає автора, його слова, його сюжет, його образи, а також питає акторів та глядача — чи виявляємо ми зони, де ми нещасні, як ми в них потрапляємо і чи можемо ми з них бачити вихід до щастя, і чи хочемо ми щастя, чи маємо ми бажання жити, і чи забули ми свої найпрекрасніші пориви душі, які вели нас до краси та повноти життя?

У виставі «Данте» сім частин, які різко відрізняються між собою за мовою театру та тривалістю. Найдовша частина триває 1 год 20 хв, найкоротша — 7 хв. Загальна тривалість вистави — 3,5 год з двома короткими антрактами (7 хв і 3 хв).

Інтермедія перед початком шляху разом з Данте і за Данте (мається на увазі модель руху до Раю через повне проходження Пекла і Чистилища) — це розмова Сократа зі своїми учнями про задоволення і щастя. Далі ми з глядачами переходимо у Темний ліс («На півшляху свого земного світу, Я трапив у похмурий ліс густий»), місце зневіри, відсутності бажання, депресії — «Частина перша. Ліс». «Частина друга. Звірі» — це місце для зустрічі з трьома тваринами (Левом, Леопардом і Вовчицею), які символізують ненаситність, хіть і владу.

Автор «Божественної комедії» попереджає про ризики виходу зі свого власного темного лісу за рахунок швидкого та спокусливого задоволення, горизонтального руху з відсутністю сенсу. В момент, коли Данте ледь не потрапляє у пастку звірів, до нього приходить провідник, його кумир, поет Вергілій, дух, якого послали святі жінки задля порятунку загубленої душі. Сам Данте, помітивши людину у лісі, кричить до неї «Miserere» (лат. «помилуй»), тому «Частина друга. Звірі» у нашій виставі завершується співом псалму арамейською мовою, що є молитвою-визнанням своєї помилки та загубленості, молитвою про порятунок і про готовність робити крок назустріч милості Божій.

І перша, і друга частини складаються з ірраціональних етюдів, що викликають, в першу чергу, саме відчуття, сенсовий асоціативний тригер і діють крізь сон та медитацію. Тут ми послуговуємося принципами постімпресіоністів та сюрреалістів, які передають враження-відчуття та працюють з поясненням без пояснення.

«Частина третя. Ворота до Пекла» відкриває собою подорож вглиб пекла, яка починається з особливого простору — місця, де найбільше померлих душ, місця, де перебувають вічність ті люди, хто не творив ні добра, ні зла, а також ті «ніякі» янголи, які не стали на жоден бік під час війни Люцифера з Богом. Люди, які змарнували своє життя, зрадили усі свої світлі пориви, мрії та бажання, уникали відповідальності та мислення, дії та самих себе, у нашій виставі вічно споглядають не життя, не красу, не велич, не людину і не себе, а Тік-Ток, що йде безкінечним повтором. Тут, як і в «Божественній комедії», варто уточнити, що Пекло — це не місце покарання за гріхи, а той простір гріха, який кожна людина сама собі обрала і сама бажає перебувати в ньому. Між розпʼяттям і Воскресінням Ісус спускався у Пекло і вивів з нього усіх охочих. Ті ж, хто не бажав Бога, навічно залишаються у своєму виборі, у своєму гріху, тобто «khaw» — невлучанні в ціль, промасі.

«Частина четверта. Невіруючі праведники» — це Лімб, суто творіння Данте, перше коло Пекла, в якому немає страждання, крім одного — розуміння, що ніхто у Лімбі ніколи не побачить Бога. У нашій виставі це місце для щедрого та безкінечного фуршету, вина, закусок та десертів, місця для квантової фізики та астрофізики, розмови про часопростір та гравітаційні хвилі, фундаментальну структуру Всесвіту, початок та кінець Часу. У цьому чудесному і цікавому місці, в якому у достатку та спокої перебувають серед інших і вчені, і філософи, є обмеження, так само, як у структурі Всесвіту є обмеження для швидкості світла — питання «чому?» стосовно буття не знаходить своєї відповіді, і Лімб відмовляється від її пошуків. Саме тому для душ у Лімбі існує межа — безмежні знання, що закриті від істини, тобто від Творця, від божественного.

«Частина пʼята. Пекло» — це діалог з дантівським пеклом. Пʼята частина створена на основі зруйнованої нами пʼєси Робера Тома «8 жінок» та досліджує принципи психічного театру за А. Жолдаком та театру жорстокості за А. Арто. Ця частина вистави є перенасиченою словом текстовою структурою, в якій неважливий сюжет. Все розтято: сенс, сюжет, час та місце дії, сама людина. У пеклі нашої вистави немає особистого простору (ні в акторів, ні в глядачів), немає повітря, часу, любові теж немає, як і немає на неї жодної надії.

«Частина шоста. Чистилище» у ході вистави виникає як потреба у трансформації та психофізичному очищенні. Глядачам пропонується перейти в імерсивний театр, який складається з семи станцій (за ярусами дантівського Чистилища). У цьому просторі Чистилища важлива тактильність, праця, розмова та тривалість. Це місце, де актори вистави думають про дрібниці, в яких криється руйнівний гріх, час від часу заговорюючи зі своїми гостями — глядачами вистави. Глядачі з акторами чистять картоплю, складають Lego, збирають пазли, малюють, вʼяжуть, плетуть з бісеру, ліплять з пластиліну та іноді розмірковують уголос про гординю та смирення, заздрість та милість, гнів та милосердя, лінь, нудьгу та жагу, скупість, марнотратство та щедрість, ненажерливість і піст, хтивість і служіння. Чистилище — це в першу чергу всепробачення та покаяння (причому саме в цьому порядку, адже пробачення саме тоді є пробаченням, коли є безумовним).

«Частина сьома. Ворота до Раю» — найкоротша за часом, але найважливіша частина вистави. Вона є завершальним етапом шляху до Раю, який готує акторів до переходу у дантівську райську Троянду, стверджує безсмертя душі.

Услід за тим, як актори покидають сценічний простір і переходять у Троянду, глядач має також зробити крок назустріч вічності та спільності. На цьому закінчується вистава, в якій пройдений шлях мав би розпочати діалог з Данте і не завершувати його по закінченню сценічного дійства.

У нашій виставі актори роблять спробу метанойї (metanoia - переміна думки), тобто очищення через покаяння. Коли актор виходить на сцену він стає носієм всіх гріхів людства і спокутує ці гріхи задля перемоги світла та краси - в цьому і полягає містерія театру. І, як нас вчить Данте, це неможливо без сміливого і чесного занурення в інфернальність. Для глядачів цей акт стає особистим досвідом, який підсилюється відчуттям приналежності до спільного проходження вистави з іншими глядачами та авторами цієї вистави.

Автор тексту: Дмитро Коник
Фото: Микита Делюков