Міресу Пенюшкевичу 21 рік. За три попередніх роки він поставив більше 15-ти вистав у різних театрах України, брав участь у першій масштабній колаборації з американським продакшеном, був співтворцем кліпів та шоу Меловіна, створив єдиний в Україні блог про театральну режисуру.
А ще – він активно розвиває поняття режисерського самобрендингу (вся попередня інформація – з соцмереж самого пана Міреса) і ділиться власним досвідом боротьби з ейджизмом у театрі. До речі, актори, задіяні у виставі, теж доволі молоді. Більшість із них – нещодавні випускники або студенти майстерень КНУТКІТ і КНУКІМ, але вже активно демонструють свої здібності на сценічних та знімальних майданчиках.
Про що грали молоді актори у виставі Дмитра Коника "Данте" — читайте у матеріалі, підготовленому для Teatr.Media самим режисером вистави.
Попередніми двома абзацами ми, як могли, долучилися до важливої справи боротьби з ейджистськими упередженнями в мистецькій сфері. Час перейти до самої вистави.
Маршрутний лист
Вистава створена у співпраці з американським театральним угрупованням Transversal Theater Company. Автор пʼєси «Railroad» — драматург (і засновник TTC) Брайан Рейнольдс. До того, як потрапити в руки українського режисера, вона вже була поставлена у театрах Швеції, Румунії, Кенії та Бельгії.
В основі цієї розповіді – три родини (єврейська, німецька, американська), чотири покоління і дві різні епохи. Події відбуваються у період розвитку і становлення нацизму. Німецька сімʼя поступово стає частиною системи, а єврейська – її жертвою.
Фінал спойлерити не хочеться, але його суть ми знаємо з уроків історії.
Американська «Залізниця» на українських рейках
ʼTransversalʼ означає ʼна перетиніʼ (це приблизне тлумачення). За оригінальною задумкою автора, всі п’ятнадцять ролей у виставі повинні були виконуватися чотирма акторами. Тобто, кожен із них мав по черзі грати то німця, то єврея.. – і так по колу.
Цікавий спосіб показати нам, що зло курсує різними маршрутами, проявляється поступово і може ховатися під різними масками. Часто — у «звичайних» людях, які живуть поряд із вами.
Пізніше Рейнольдс лишив усі ці нюанси на розсуд режисерів. В українській версії «Залізниці» грають восьмеро акторів, у кожного — окрема роль. Але у фіналі transversal-ідея все-таки вступає в силу. ʼНімціʼ перемішуються з ʼєвреямиʼ і стають американською родиною – четвертим поколінням цієї історії.
Про всі нюанси з акторськими «переходами» і чотирма поколіннями персонажів я дізналася вже після вистави, коли знайшла текст пʼєси. На самій премʼєрі фінальна сцена з «американцями» здалася «змазаною» і дещо відволікла від шокуючої розвʼязки.
Історичний вагон. Реквізит.
Плутанина зі сім’ями не завадила зчитати основний посил вистави. Я б навіть сказала, що він був досить зрозумілим ще до початку. Цікавішим здавалося те, як саме візуалізуються ідеї про «вічне і циклічне зло» та про переписування історії.
Сценографія тут доволі мінімалістична, але є на що звернути увагу.
«Так круто з діжками попрацювали!» — цей коментар до вистави я можу тільки підтримати.
За трансформацією металевих діжок, які зʼявляються на сцені Малої Опери на самому початку, спостерігати дійсно цікаво. В діжках ховаються, рятуються, тікають і помирають. По них переходять кордон, на них обідають, в них перуть одяг, на них постають примарами з химерних сновидінь.
«На сцені — кілька пар взуття, виставленого рядочком». А значить…» — все-таки не виходить обійтися без цієї фрази.
Взуття у виставі дійсно фігурує і задіяне доволі активно. Як і … у більшості, мабуть, вистав про Голокост. Але тут у нього є додатковий смисловий акцент – на «перевзуванні» персонажів. Тобто — те саме циклічне зло і його трансформація, зміна ролей і підміна понять.
Вибух мозку?
Мірес Пенюшкевич часто наголошує, що не боїться складних тем, і всі його вистави пов'язані з комунізмом, війною та злочинами проти людства. В анонсах «Залізниці» теж згадується про переосмислення болю війни через паралелі з Другою світовою.
Тема, яка, на жаль, ще довго лишатиметься актуальною. І, судячи з глядацької реакції – не припиняє шокувати.
«Вистава «Залізниця» — історія, що замовчувалася, але тепер буде почутою» – так характеризує премʼєру сам режисер.
«Це вибух мозку…Відбувся катарсис…Ми сходили двічі на цю виставу!..» – так відгукнувся про «Залізницю» співак MÉLOVIN у одному зі своїх інтервʼю.
Всі ці очікування, створені навколо премʼєри, енергійний маркетинг і обіцянки чогось радикального трохи зіпсували перше враження від вистави. В мені, на жаль, нічого не вибухнуло. Революційність цієї постановки – під питанням. Паралелі з сьогоденням теж виявилися доволі умовними. Цікавіше було розбиратися з текстом п’єси, ніж із побаченим на сцені Малої опери.
Наскільки умовними є паралелі з нашою реальністю у виставі "Картотека" Молодого театру — читайте в матеріалі Ольги Кіпніс.
Але якщо відсторонитись від персональних сподівань – варто подякувати Міресу Пенюшкевичу, всій команді співтворців вистави і Меловіну за привернення уваги до важливої теми і до сучасного українського театру.
Бо для когось «Залізниця» дійсно може стати першим досвідом розмови про Голокост, про механіку диктатури, про поділ суспільства на «своїх» і «чужих». Або взагалі – першим глядацьким досвідом у житті.
Можливо, слід спробувати понизити віковий рейтинг «Залізниці» з 16+ до 12+ (начебто особливих підстав для 16+ тут немає). Спеціально для тих, хто ще зі школи цікавиться історією, але не любить нудних підручників.
Бо інакше історія нагадуватиме про себе сама.
Автор: Вікторія Іванова
Фото: Микита Делюков