– Скажіть, будь ласка, куди мені звідси йти?
– А куди ти хочеш потрапити? – запитав Кіт.
– Мені все одно...
– Тоді все одно, куди йти, – сказав Кіт...
Цитат із Льюїса Керролла у «Кролячій норі» немає. Але вся постановка режисера Юрія Радіонова – про викривлену реальність, де звичні правила більше не діють. Кожен із персонажів намагається пережити і прожити втрату, шукаючи власні шляхи виходу з цього невидимого лабіринту.
На афіші – силует кролика (не білого), сформований зі жмутка сплутаної магнітної плівки. З авансцени на глядачів холодно дивиться фаянсовий умивальник.
Дикий театр зайшов на територію психологічної драми через побутовий сюрреалізм.
Дикий – більше не дикий?
Театр, який роками виборював статус найрадикальнішого, трешового, провокативного та безкомпромісного, зробив несподіваний крок у бік камерної історії та чистої лірики.
Імовірно, все почалося саме з тексту. «Кроляча нора» – пулітцерівський і бродвейський хіт драматурга Девіда Ліндсі-Ебера. За словами творців вистави, пʼєса надзвичайно співзвучна з нашим сьогоденням. З реальністю, яка щодня поповнюється новими людськими трагедіями.
Про переосмислення людської природи та першоджерел гріха — як Дмитро Коник пояснює провокативність свого «Данте».
У центрі цієї історії – сімʼя, яка переживає смерть дитини. Денні, син Бекки та Хові, вісім місяців тому загинув під колесами авто в результаті нещасного випадку. Батьки намагаються приборкати цей біль – але по-різному.
Бекка (Шорена Шонія) стирає всі сліди життя Денні, а Хові (Іван Жилюк) тримається за згадки про сина, постійно повертаючись до розмов про нього та переглядаючи домашні відеозаписи.
Свого часу ця історія отримала екранне втілення з Ніколь Кідман і сценічне – із Синтією Ніксон, а згодом продовжилася у десятках постановок на театральних майданчиках усього світу.
Для Дикого театру такий крок у простір тихої драми може бути не лише внутрішньою потребою зробити щось нове чи довести свою універсальність. Це ще й прагнення відповісти на болісні запити сьогодення.
Пастка теми: спекуляція мимоволі
Режисер постановки Юрій Радіонов у допрем'єрних коментарях розмірковував про крихку межу між мистецтвом та спекуляцією (а надто у виставі з такою тематикою), про принципову відмову від маніпулювання емоціями глядачів.
Але тема раптової смерті дитини – це настільки сильний тригер, що він є маніпулятивним сам по собі. Вибачте за цинізм, але серед глядачів будь-якої версії «Кролячої нори» завжди хтось плакатиме, незалежно від майстерності акторів чи витонченості режисерських рішень.
Можливо, в цьому і полягає головний виклик для творців вистави: намагатися затиснути історію в емоційно нейтральні психологічні рамки, в той час як тематика активно експлуатує глядацьку емпатію.
Метафори в умивальнику: побутовий сюрреалізм
Сама п'єса Ліндсі-Ебера – класичний зразок побутового реалізму (в американській та британській традиціях його часто називають kitchen sink drama). Естетика «драми кухонних раковин» передбачає, що автор навмисно вписує персонажів у максимально буденну обстановку і трагедія розгортається на фоні рутинних справ.
Але тут до розміреного психологічного реалізму «на дивані» режисер додає і сюрреалістичні елементи. Зовні це нагадує спробу затягнути глядачів у персональну «кролячу нору» кожного героя через яскраві деталі та химерні візуально-звукові вкраплення.
Кольорові спалахи, силуети, моторошні звукові ефекти занурюють у жахи підсвідомості згорьованих батьків.
Ядучо-жовті елементи реквізиту (дитячі чобітки, іграшкові качечки, святкові ковпаки) стають болісними флешбеками посеред нейтрально-білого простору сцени.
Оберемок сплутаної і зім’ятої магнітної плівки тягнеться за зневіреним батьком так само, як і спогади про сина, відпустити які він досі не може.
Ну і, власне, кухонна раковина – базовий елемент сценічного реквізиту. Тут вона перестає бути фоновою ілюстрацією побутового реалізму і перетворюється на певний портал, ту саму умовну «нору», куди герої «змивають» залишки минулого життя, провину, страхи і спогади (або ж – крізь яку намагаються до них повернутись).
Можна сказати, що подібні елементи додають побутово-психологічній драмі «дикотеатрального» присмаку. Або – додавали б – якби склалися у єдину щільну і цільну картинку.
Мозаїка кролячих нір
За текстом п'єси концепція «кролячих нір» як паралельних світів виникає лише у вставному оповіданні підлітка Джейсона – хлопця, який сидів за кермом того самого смертельного автомобіля. Автор використав образ нори, щоб передати внутрішній стан персонажів. Режисер намагається проявити цей внутрішній стан через сценічні прийоми і гру акторів.
Проте візуальні метафори вистави часто балансують на межі художнього примітивізму (дитячі чобітки, розсипані іграшки, касетна плівка...). У фіналі Хові приносить дружині квіти і ставить їх у ті самі чобітки. Іноді здається, що все це – аж занадто «в лоб» і дуже передбачувано, ніби в мильному серіалі.
Крім того, візуальним знахідкам подекуди бракує внутрішньої єдності. Вони існують як розрізнені елементи, що випадають із цього психологічного пазлу. Так само, як, наприклад, виглядає чужорідно для української аудиторії сімейний діалог про «прокляття родини Кеннеді», який у американських глядачів викликає мало не гомеричний сміх.
Втім, у підсумку цей набір простих, майже плакатних прийомів і фрагментів, які не завжди стикуються, досягає своєї мети. Зал реагує щирим сприйняттям, яке не затьмарене філософськими мудруваннями чи театрознавчими інтерпретаціями.
Вимоги жанру проти акторської природи
У своєму прагненні уникнути зайвої сентиментальщини режисер, схоже, занадто сильно «прикрутив» творчий діапазон акторів. Частина виконавців грає досить стримано, навіть трохи «здавлено». Вони іноді настільки старанно ховають емоції, що психологічна витриманість і прихований внутрішній біль зрештою більше нагадують банальний акторський затиск.
Напруженість між Беккою та Хові часом сприймається не як прояв трагічної недосказаності, а як результат суворої режисерської заборони на живі почуття. На цьому тлі чи не єдиною живою, об'ємною та переконливою героїнею здається матір Бекки (Любов Доброноженко).
Саме в її виконанні звучить найсильніший монолог вистави – про те, як навчитися жити з горем, яке ніколи не минає повністю. Акторка робить це настільки щиро і невимушено, що від сказаного цілковито перехоплює подих.
Куди веде кроляча нора
Дикий вкотре підтвердив репутацію театру, готового до будь-яких ризиків та експериментів. На додачу — не побоявся взятися за важку тему.
Чи вдалося творцям вистави не скотитися у дешеву сентиментальність? Безумовно.
Чи спрацювала сама тематика на користь премʼєри? Так, будемо відверті.
Чи стане «Кроляча нора» новим театральним хітом – поки що інтрига.
Іноді здається, що за цим символічним пожмаканим кроликом, який дивиться на нас із афіші, ховається занадто багато спрощень. Але вистава все одно знаходить відгук у серцях глядачів. Якою буде її подальша доля — передбачити складно, як складно передбачити все у нашій викривленій реальності. Єдиний спосіб переконатися, що вона «обжила» сцену і стала цілісним живим організмом – купити квиток.
Не йдіть за білим кроликом. Ідіть у театр.
«Метод 46» від «Дикого театру»: чого очікувати від вистави, задуманої як маніфест театру проти насильства.
Перевірте все, про що тут написано, на власному досвіді. Сподіваюсь, що вже наступний показ спростує щонайменше половину скептичних зауважень у цьому тексті.
Автор: Вікторія Іванова
Фото: Микита Делюков