Драматург Андрій Бондаренко об’єднав кілька творів Брехта, додав його ж вірші у перекладі Жадана і трохи нашого сьогодення, щоб створити унікальну пʼєсу.
Київський театр «Золоті ворота» обʼєднався з Харківським театром ляльок імені В.А. Афанасьєва, щоб створити спільну виставу.
Харківська режисерка Оксана Дмітрієва обʼєднала взагалі всіх і поставила у київському підвалі на Шовковичній виставу BRECHT.CABARETT, щоб ми прийшли і подивились.
Не на акторів. На себе.
Про що це
В основі театрального сюжету – солдат, який повертається додому з війни і виявляє, що життя за його відсутності не зупинилося. Люди продовжують кохати, торгувати, планувати, шукати вигоду, втомлюватися і радіти.
Солдат, який повертається додому після війни, — одна з помітних тем українського театрального сезону 2025/2026. Як її осмислює театр абсурду у виставі «Картотека» Молодого театру — читайте у відгуку Вікторії Іванової.
Разом із воїном ми опиняємося у химерному кабаре, де сміються, співають, купують бронь, заробляють на військових контрактах і «не хочуть» чути погані новини.
У першій дії легковажний (на перший погляд) балаган з усіх сил намагається перекричати реалії війни експресивними шоу-номерами, а в другій – дзеркалить сам себе, і сам на своє відображення дивиться.
От тільки дзеркало — це ніби з потойбіччя. І неземний біль кожного з учасників цього хуліганського дійства розлітається по залу моторошним рефреном:
«Хто тут привид?!..»
Що не так із відгуками про виставу
Героя цієї розповіді — солдата Краглера (Антон Соловей) — довго вважали загиблим та навчилися жити без нього. А він вижив. І зʼявився, наче привид із минулого, який нагадує про незручні і неприємні речі, які всім давно хочеться забути.
Жорстка пʼєса, соціальна сатира, бариги, які наживаються на війні, ухилянти, які купують бронювання, іронія над журналістикою, невірні дружини, які не можуть дочекатися близьких, тил, який втомився і «живе життя» – весь цей перелік базових достоїнств постановки гуляє від одного захопленого відгуку до іншого. Все нібито чітко, актуально, «суголосно реаліям» і… затерто до дірок у театральних афішах.
Але чим нас може зацікавити чергова навколовоєнна вистава про розподіл на «хороших» і «поганих», де глядачів завуальовано потицяють носом у «правильну» позицію і присоромлять за недостатній внесок у майбутню перемогу?
На щастя, «Брехт. Кабаре» — не про це.
Дивна закономірність: вистави про війну множаться на театральних майданчиках із феноменальною швидкістю, а от про закінчення війни стало якось начебто незручно говорити. За деякими винятками.
Незручно говорити — то давайте заспіваємо! — немовби каже нам творча команда вистави й запрошує у свій балаган.
Що це за місце?
«Це ресторан-кабаре.
Тут співають пісні і грають смішні сцени.
Дуже модний…»
Офіційний жанр вистави – «пісні про погані часи». Формально перед нами ресторан-кабаре. Тут багато музики, гротеску і буфонади. Персонажі сваряться, жартують, змагаються за увагу залу. Запрошують до свого звіринця.
Віртуозно зігране шоу, де глядачі відпочивають і сміються, поки «десь там» триває війна.
Спочатку вся ця карнавальна історія здається сатиричним фарсом, а персонажі – поділеними на білих і чорних, святих і мерзенних. І глядачі, подумки стаючи на «світлу» сторону, аплодують самі собі.
Поки не прозвучить слово «стоп»:
– Ти хочеш купити мої чоботи? Вони в крові. Ти знаєш, скільки коштує кров?
– Так, стоп! Припинили балаган!
Війна – персональний кравець
«Я на сцені не люблю моральних уродів» – так Оксана Дмітрієва прокоментувала роботу над характерами дійових осіб на одному з обговорень вистави.
Андрій Бондаренко визнав, що спершу не міг подолати відразу до подружжя Баліке (персонажів Віталіни Біблів та Андрія Поліщука). Саме режисерка попросила додати їм людяності.
Віталіна Біблів неодноразово підкреслювала потворність своєї героїні та спроби знайти у ній хоч щось гідне симатії.
[Спойлер: золотоворітська «матінка Кураж» дійсно змогла викликати і відразу, і співчуття одночасно].
Ще один приклад – Мурк. Персонаж Богдана Буйлука – пристосуванець, боягуз, ухилянт. Він звабив чужу наречену, продає речі воїнів на аукціонах задля зміцнення власного авторитету. І відкрито хвалиться тим, що збагатів у тилу:
«Тепер у мене є персональний кравець»
Але давайте поглянемо на костюм роботи цього «кравця»: лівий рукав у Мурка є, правого нема. Одна штанина в клітинку, друга в смужку.
Чомусь я сумніваюсь, що ми дивимось просто на людину з поганим відчуттям стилю.
Робити типових антигероїв неоднозначним, двоїстими, сповненими сумʼяття і внутрішніх суперечностей – задача для сміливих.
Негативні персонажі дійсно не стали тут картонними чи карикатурними. Мені здається, що це вийшло навіть трохи проти волі деяких співтворців вистави, які дуже вже хотіли піти простішим шляхом і затаврувати очевидне для всіх зло.
Аде правда в тому, що люди в житті – все-таки складніші за героїв коміксів. І у них (за словами режисерки) – теж болить. Викривлено, але болить.
Сподобається вам такий обʼємний погляд чи ні – вирішувати вже вам. І хтозна, які ще відтінки інтонацій ви вловите між двома «фірмовими» фразами пані Баліке:
«Мені це нецікаво»
і
«Ящики для снарядів самі себе не продадуть!..»
Брехт помер… хай живе Брехт
Сьогодні слово «антивоєнний» – мало не заборонене. Для багатьох людей, змучених втратами за роки війни, воно може звучати як заклик «все забути» і «примиритися з ворогом». Де тут взагалі можна знайти місце для Брехта з його радикальним пацифізмом?
Але насправді «антивоєнність» у театрі – зовсім про інше. Не про вимогу скласти зброю чи припинити боротьбу. Це намагання чесно показати справжню ціну війни, без романтизації і героїзації. Спроба зрозуміти, як війна проникає у стосунки, змінює людей і руйнує моральні орієнтири.
«Три швидкі та модні в цьому сезоні перукарки» — перша прем’єра Молодого театру на чолі з новим художнім керівником Станіславом Мойсеєвим. Про виставу та початок нового етапу в житті театру читайте у відгуку Максима Сидоренка.
Бо як би абсурдно це не звучало, війна давно перестала бути для нас надзвичайною подією і перетворилась на трагічну буденність.
«Чим довше війна – тим більше привидів.
Треба звикати…»
Де тут вихід?!
У своїх «Нотатках до п'єси „Матінка Кураж та її діти“» Бертольт Брехт писав:
«Помиляються ті свідки катастроф, які думають, що жертви обов'язково чогось навчаться… Все, що з ними трапляється, вони сприймають не як досвід, а як фатум. Переживши потрясіння, вони дізнаються про його природу не більше, ніж піддослідний кролик про закони біології...»
Невисловлені претензії, накопичені сумніви, приглушені страхи – все це давно вже скрутилося всередині нас у один суцільний клубок, який не дає дихати і жити. Війна застрягла кісткою в горлі – і хочеться її виплюнути, викашляти, позбутися раз і назавжди.
Брехт вважав за головне завдання автора не змусити прозріти матінку Кураж (чи пані Баліке), а зробити так, щоб все, що з нею відбувається, бачив глядач.
Оксана Дмітрієва та Андрій Бондаренко теж, я думаю, не планували перевиховувати «зрадників», хвалити героїв, викликати почуття провини чи гордості. Більше схоже на те, що глядачам виносять дзеркало і дають змогу подивитись на себе збоку – поки не стало занадто пізно.
Але подивитись доведеться всім – і тим, хто пишається собою, і тим, хто боїться, і тим, хто засуджує.
І тим, хто боїться пишатись – щоб його за це не засудили.
Ось для чого нам потрібне це кабаре у київському підвалі на Шовковичній. Дуже модне…
Заради нього обʼєдналося так багато талановитих людей. Доєднуйтесь і ви.
Зрештою, як би сказала пані Баліке після незабутнього фінального вальсу і поклону – пісні про погані часи самі себе не проспівають:
«Чи в погані часи
Хтось і далі співати буде?
Так, хтось і далі співати буде.
Про погані часи…»
Автор: Вікторія Іванова
Фото: Микита Делюков