«Пекельні матусі»: вистава для свого глядача

Американський драматург Девід Крістнер належить до тієї категорії авторів, чиї п'єси живуть на сцені довше, ніж у професійній критиці. Його комедія  «Red Hot Mamas» уже багато років не сходить зі сцен театрів Східної Європи. До цього її ставили у США, Канаді, Італії, Австралії, Індії та Гані.

У центрі історії – подружжя Еббі та Дена, чиї діти виросли й покинули батьківський дім. Спроба насолодитись омріяною свободою триває недовго: Еббі, піддавшись раптовій слабкості, запрошує до себе овдовілу і засмучену свекруху Сару. Мати самої Еббі, Клодія, дізнавшись про це, тисне на почуття провини зятя і теж напрошується в гості.

За законом жанру, матусі є небажаними гостями для власних дітей і перетворюють спільне проживання на суцільний побутовий форс-мажор.

Перший акт розважає нас впізнаваними сценами сімейних сварок, маніпуляцій, ревнощів і конкуренції між «свахами». Малоприємна тематика дбайливо загорнута у пістряве мереживо бурлескних діалогів, а талановита команда акторів робить усе, щоб не дати глядачам знудитись у перервах між кумедними репліками.

У другому акті сюжет робить передбачуваний, але ефектний поворот: колишні суперниці знаходять спільну мову і починають поводитися так, ніби їм знову по вісімнадцять, доводячи до сказу своїх дітей. Нічні гулянки, випадкові знайомства, швидкоплинні романи, алкоголь, цигарки, «молодіжний» одяг і сленг – так, за версією матусь, виглядає ідеальне життя панянок поважного віку.

Крістнер писав ʼRed Hot Mamasʼ про представниць покоління бебі-бумерів, які не погоджуються витрачати свої золоті роки на сидіння в чотирьох стінах чи в’язання шкарпеток правнукам. "Red hot", між іншим, означає палких, пристрасних, впевнених у собі і привабливих жінок, а не щось демонічне чи нестерпне.

Автор із захопленням руйнує старомодні уявлення про похилий вік і пов’язані з цим суспільні очікування. В ідеалі це має бути життєствердна історія про літніх батьків, які раптом вирішують повернути собі смак до життя і починають доволі бурхливо виражати право на свободу, романтичні пригоди та особисті задоволення.

Режисерам доводиться обережно підбирати інтонацію, щоб зберегти комедійний баланс і не перетворити цей сюжет на банальну комедію конфліктів між поколіннями. У протилежному випадку на перший план вийдуть буфонада і фарс, а сама вистава ризикує перетворитися на парад галасливих масок з набором відпрацьованих комічних прийомів та побутових анекдотів.

Саме так, власне, і сталося з постановкою столичного театру Лесі Українки. У центрі уваги опинилися не упередження про старість, а надмірна ексцентричність героїнь і нескінченні сімейні сварки (звідси, мабуть, і трансформація матусь із «пристрасних» у «пекельні»).

П'єса, яка і без цього балансує на грані театру і ситкому, розсипалася на окремі репризи. Ще до антракту всіх перестає цікавити, хто переможе в цій домашній війні. І навряд чи хочеться розбиратися, яка внутрішня драма ховається за багаторічною напруженістю між членами родини.

Тому зворушливу кульмінаційну сцену  з відвертим зізнанням «прожували» поспіхом, так само розбавляючи смішками, як і всі попередні. Актори навіть не встигли вийти з комічних образів, і вся лірична частина пронеслася перед нами, як барон Мюнхгаузен на гарматному ядрі.

Нехитра, але ефективна драматургічна конструкція забезпечила п'єсі стабільний глядацький успіх. Критики-співвітчизники сварили Крістнера за ситкомівську манеру,  впізнавані штампи і заїжджені комедійні схеми. Додамо сюди специфіку пострадянського світовідчуття: історія про двох матерів, які окуповують життєвий простір власних дітей, сприймається майже як документальна замальовка. Недарма ця п’єса стала такою популярною у східноєвропейських країнах.

Глядачі сміються не стільки над жартами, скільки над самим фактом упізнавання. Але є нюанс: конфлікт у виставі прекрасно зрозумілий людям, які добре пам’ятають, що таке комунальна квартира і життя у 80-х – 90-х. Або тим, хто не застав ці незабутні часи, але «традиційні цінності» отримав у спадок: наприклад, досі не позбувся установок типу «б’є – значить, любить», «мама знає краще» чи «Я на вас усю молодість угрохала!»

У найкращих традиціях жанру все завершилося загальним примиренням і танцями. Танцювально-пластичні інтермедії, до речі, тут чудові – так само, як і музичний супровід вистави, зібраний зі світових хітів минулих років. Хоча, скажу чесно, ближче до фіналу підспівувати хотілося лише фразі «Mamma mia, let me go…» з хіта Queen "Bohemian Rhapsody", який звучав рефреном у цій постановці.

Цікава деталь: кавалери наших пекельних героїнь вперто дзвонять своїм «булочкам» і «гарбузикам» (це пестливі звертання залицяльників до «матусь») на домашній телефон, попри те, що в сусідніх сценах у героїв є і сучасні мобільники.

Здавалося б, незначуща дрібниця, але вона начебто ще раз підтверджує, що вистава не претендує на гостросоціальність, злободенність чи новаторство. Навіть переклад оригінального тексту майже не адаптований ні під сьогодення, ні під локацію, а в частині реплік так і лишилися кальковані американські ідіоми, жаргон та місцевий гумор кінця 2010-х років.

Це, скоріше, ретро-комфорт із західним фльором і пострадянським наповненням, загорнутий у сучасну сценографію. Він настільки густо политий позитивом та буйними веселощами, що їх, здається, можна намазувати на ті самі булочки замість імпортної Нутелли.

Подібні п’єси – ще й безпрограшний вибір для досвідчених актрис. Життєствердні історії про літніх жінок, які не збираються тихо доживати віку, останнім часом не виходять із трендів. Нерідко і квитки купуються заради того, щоб побачити зірковий склад і улюблених артисток. Як результат — зали повні, глядачі в захваті.

«Пекельні матусі» – професійно сконструйований комерційний продукт. Старше покоління бачить у ньому право на другу молодість, молодше – карикатурне відображення знайомих сімейних чвар. А театр отримує аншлаги та стабільну касу.

Комедія збирає свою частку оплесків і, не маскуючись під «високі матерії», розважає як може. Актори відпрацьовують перевірені комедійні прийоми, фінал приносить обов'язкове примирення, публіка сміється у прописаних місцях і виходить із зали в доброму гуморі.

Про всяк випадок зауважу, що справа не в недоречності сміху. Комедії в театральному репертуарі — це прекрасно. Але вони можуть бути різними. Сумно тут навіть не через вибір тексту  і способу подачі, а через те, що дедалі частіше такі пекельні постановки стають гарантованою відповіддю на запит публіки.

Театр незмінно знаходить своїх глядачів. Якщо сьогодні  так активно продаються квитки на сімейний ситком із тещами, свекрухами та стереотипними жартами про старість, значить, аудиторія трохи стомилася від «новомодних» художніх прийомів і постійних експериментів (зрештою, терміни «уривщина» і «петросянщина» укорінилися у глядацьких чатах не випадково). Це теж своєрідна рефлексія на сучасні тенденції та ностальгія за звичною, традиційною театральністю.

Втім, публіка не вперше і не востаннє приходить на виставу у пошуках відпочинку і безтурботного сміху. А нещодавні премʼєри і невпинні реформи останніх років вселяють надію, що сцена театру Лесі Українки недовго задовольнятиметься роллю постачальника естрадних реприз і сімейних анекдотів.

Не вперше ми кружляємо цими лабіринтами і маневруємо між розвагою і діалогом. І вихід завжди знаходиться.

Підстав думати, що цього разу буде інакше, поки що немає.

Автор: Вікторія Іванова
Фото: Микита Делюков