Як дивитися “Дім” Андрія Жолдака? Інструкція в двох діях.

Привіт, ви на Teatr.Media. Перед вами відгук-есей-інструкція до вистави Андрія Жолдака “Дім”. Ви, певно, про неї чули, а, можливо, навіть бачили. Якщо ви дивилися “Дім” і прийшли сюди зрозуміти побачене, ми вас дещо розчаруємо, бо зможемо лише доповнити вашу картину. Якщо ви не бачили “Дім”, цей текст може здатися вам неясним, подекуди нелогічним і уривчастим. Але не турбуйтеся, спробуйте дочитати його до кінця, і коли ви врешті потрапите на виставу, у вас може виникнути флешбек, а образи з цього відгуку несподіваним чином виринуть із вашої підсвідомості й збагатять відчуте.

Наш відгук складається з двох частин. Між ними бажано робити антракти, щоб підписатися на Teatr.Media в Instagram або підтримати наш проєкт на MonoBase.

Приємного читання та перегляду світлин від Микити Делюкова, який обрав для вас кращі фото з 6000, котрі залишаться в нашому архіві.

Ні, ці глави не по-порядку. Не шукай порядку там, де його немає. 

Андрій Жолдак – це сучасний арт. Навіть постмодерн. Чи метамодерн? Чи? 

Неважливо. Просто проживи “Дім”, відчуй його на смак, на дотик, пройдися, відключи голову. 

Так, тебе може знудити. А коли перші краплі поту ковзнуть затерплою спиною, в думках роїтиметься "що я тут роблю", знай – ти на початку, ти в руках Жолдака.

Вона зіграє 24 сцени і вона буде надзвичайна. Вона сама – арт. І не кажи, що ти не питав/питала себе “невже без”? 

Не турбуйся. Це Жолдак, а не Гладушевський. Голими українською сценою поки що крокують тільки чоловіки.

4 години 20 хвилин. 

Встати і піти – це нормально. 

Заснути – це нормально. 

Бути злим – це нормально. 

Випий водички. Подякуй Театру Лесі Українки за зручні крісла. 

Ні, це не про музичний ряд. Але й про нього теж. Згадай свою дискотеку 2000-х. Подумай, чи це насправді постмодерн?

В “Домі” може народитися трійко хлопчиків, але справжнє світло принесе тільки вона.

Це світло – любов до театру, об'ємна як кулька.

І не кажи, що ти не зраджував.

Просто дивися на них. Які ж вони афігенні. 

Пластичні, глибокі, вагітні театром.

Най у них буде трійня.

Світло – це про Інь. Скільки б Янь не було на ялинці. Затамуй подих, у найтемніші часи завжди народжується світло.

Ця сцена може стати твоєю улюбленою.

Тобі не треба розуміти цей текст. Просто знай, що твої 5 годин театрального життя не минуть дарма.

Він ні на що не схожий.

Вона ні на кого не схожа.

Так, якщо ти це читаєш, в тобі теж. Можливо, ти думаєш,  що ти не такий псих, але повір, ти просто це ще не прийняв.

Твій камінь ще з тобою.

Тобі не здається, ця вистава про те, що все буде добре. Все вже добре, бо ти живий і ти читаєш це, ти бачиш це.

Обід буде. І батько буде, він вже кличе. Почуй свого батька.

Згадай свій перший раз, перші три рази, викури цигарку. Не палиш? Це зроблять за тебе.

Не кашляй. Від снігу не кашляють, просто тримай свій рот широко відкритим і заплющ очі. Час розчиниться в тобі.

Якщо ти потрапив в Театр Лесі Українки, будь готовим, що жоден режисер не уникне спокуси нагодувати тебе фірмовим снігом.

Тільки не кажіть, що ви не дивилися “7 метрів над рівнем моря” і не слухали цю музику. 

Тільки хіба то любов, що десь далеко, над морем. Любов – то дім. 

Як її можна не любити?

На часі, поза часом, було і буде завжди.

Людство замість миру й любові знову обирає війну. Воно знову відриває руки коханим й підсовує в ліжка німих чужинців. Воно вривається в доми, де світло.

Твоя історія унікальна. Твоя історія вже була.

Не шукай піксель або мультикам. Це все – поза часом. Як і “Дім”.

Сподіваємося, ви ще з нами, і, як мінімум, вам подобаються світлини, зроблені Микитою Делюковим.

Якщо ж ви з нами, тоді давайте додамо трохи формалізму, якого так не терпить сучасне мистецтво.

Андрія Жолдака знають як “скандального режисера”. Він повернувся додому, щоб тут, удома, показати, яким він бачить цей “Дім”. Вистава – це уривки, глави поза часом та без хронології. Окремі сцени могли б стати основою для окремих вистав. Багато пластики, символізму, зміна ритму, нестандартні рішення зі звуком, неймовірна вишколеність акторів, сенси, які можна розбирати годинами.

Якою може бути рецензія на виставу, що триває 4 години 20 хвилин, над якою ціла команда працювала кілька місяців поспіль? Вона може бути різною. Абсолютно різними є й враження тих, хто побачив “Дім”.

Писати відгук про “Дім”, який зосередиться лише на одній темі, – це потрапити на театральний гачок майстра, який пророкує на початку вистави, що ми будемо збирати свою амфору з уламків побаченого.

А побачене в “Домі” Жолдака залежатиме виключно від вас та вашого сприйняття реальності. І в цьому пан Андрій начисто переграв усіх найжорсткіших критиків, які вирішили, що у виставі можна вхопитися за певний фрагмент і скласти цілісну картину.

Переважно цим фрагментом в “Домі” є війна, її знеособленість та відсутність чіткої прив’язки до України, до реальності киян, яким може пощастити й вони додивляться виставу без тривог, а може й ні. Саме “відірваність від воєнної реальності” глядача є центральним елементом критики текстів, що за обсягом значно переважають і наш есей.

Розгортаючи свої аргументи, критики зауважують: тема війни в “Домі”, яка сьогодні є центральною для всього українства, подається як побічна. Проводи на війну з жіночим “не пущу”, солдат, який повертається без руки до дружини-зрадниці, алкоголь як метод забутися. Із військової атрибутики – лише наплічник, та й той не в пікселі. Війна в “Домі” займає щонайбільше 5–10% усієї вистави.

Чи можна погодитися з такою критикою? Можна. Але якщо слідувати принципу “критикуєш – пропонуй”, то що саме можна було б запропонувати Жолдаку? Ба більше, чому саме ці епізоди майстер обрав для своєї вистави? Невже критики вважають, що режисер та його команда настільки відірвані від реальності, що просто випадково взяли ці сцени, а темі війни приділили так мало часу?

Людство від свого початку невпинно живе вбивством одне одного (хто кого вбивав у "Землі" - читайте тут). Змінюються методи й технології цього вбивства, змінюються ідеологічні контексти, але незмінним лишається одне: кожна війна приходить у “Дім” і руйнує усталений уклад. Кожна людина під час війни живе надією та сподіванням, що все буде добре. Кожна мати і дружина, якою б вона самопожертовною, ідеологічно підкованою чи свідомою не була, у своєму серці зберігає оце “не пущу” для брата, чоловіка, батька. Кожна жінка, навіть якщо вона посилює фронт чи активно долучається до війни, усе одно чекає на свого коханого.

Врешті-решт, головна драма війни – це завжди про “Дім”. Не про події, а про звістки, які ти отримуєш.

Так, “Дім” Жолдака також про війну, яка прийшла. Війна в цьому домі – це Соломонівське “Все минає, і це мине”. Мине і ця війна.

Мине й ця вистава. Але 4 години 20 хвилин безперервної дії та безліч різнотематичних сцен створять широке поле для дискусій. Чи є серед цих тем щось, що може нас об’єднати?

Усе це ви можете відчути завдяки втіленням та перевтіленням акторів, які грають у виставі кожен/кожна по кілька ролей. Гра акторів у “Домі” – явище, за яким можна спостерігати як за окремим феноменом. Нас відверто здивували вишколеність, чіткість, професійність – саме ці класичні епітети хочеться вжити до їх гри. Ми розуміємо, скільки праці та синців стоять за кожним рухом. Це – результат “методу Жолдака”, про який ми говорили після вистави з кількома акторами.

І тут нам хочеться перейти до розмови з ними.

Перед флеш-інтерв’ю та задля резюме скажемо: вистава “Дім” Андрія Жолдака – це відвертий провал для тих, хто дивитиметься її як звичайну постановку, та глибока емоційна подорож для тих, хто здатен увійти в потік і віддатися рухам, символам, ритміці – усьому тому, що пропонує режисер через своїх провідників-акторів.

Андрій Жолдак – режисер, відомий своїм особливим підходом до роботи з акторами. Головна його вимога – актор має витиснути з себе все, що може. Він – інструмент, провідник ідеї та сенсу. Так про нього пишуть на просторах Інтернету.

А ось що говорять самі учасники вистави – актори, з якими нам вдалося поспілкуватися після показу.

Пані Мирославо, як ви потрапили до Андрія Жолдака?

Спочатку був конкурс у Театрі Лесі Українки, з нашими акторами. Потім, через певний час, уже на кіностудії Довженка, в павільйоні телеканалу «Дім». Там проходив більш розширений кастинг.

Чотири години двадцять хвилин – це довга вистава. Ви коли дізналися, що вона буде такою тривалою?

Взагалі, з репетиційного процесу в нас матеріалу було близько на вісім годин. Те, що ви бачите зараз, – це вже залишок з усього цього величезного матеріалу.

Це ваш перший досвід гри у такій довгій виставі?

Так. До цього максимум було три години.

Коли ви вперше побачили “Дім”, подумали: чи зрозуміє його глядач? 

Це абсолютно індивідуально. Я думаю, що кожен для себе щось своє зрозуміє.

А що ви хотіли б, щоб глядач обов’язково відчув?

Я думаю, що цінності, які підіймаються. Що в нашому житті є те, за що ми тримаємося.

Яку пораду дасте глядачеві, який приходить уперше і потрапляє на таку виставу?

Розслабитися, відпустити все. Просто дозволити собі побачити. Бо ніхто не знає кінцевого результату – що це потім викличе. Вистава ж провокативна, вона в будь-якому разі викликає якісь емоції. Тож треба просто розслабитись.

Ваша улюблена сцена?

Напевно, їх три. Перше – це сцена народження дівчинки. Потім – прощання з батьком. І третя – коли з донькою і люстрою, час запалювати світло.

І останнє. Робота з Андрієм Жолдаком – це справді явище?

Так. Це явище.

Остапе, кого ви грали у “Домі”?

У цій виставі в мене були різні ролі. Мені дали широкий діапазон. І це мені дуже сподобалося. Я грав і молодого батька, і середущого сина, роль хлопчика з камінням. А далі – чужинці. Я грав і Німого, і Сина.

Ви прожили з виставою кілька місяців. В чому особливість “Дому” для вас?

Особливість у тому, як ми працювали з Андрієм. Ми працювали щодня. Дуже багато сцен робили, багато сцен відкидалося. На початку у нас була така «ваза» – велика, ще більша ваза. Було матеріалу на багато годин. Потім усе це зайве відрізалося, обиралося найкраще. 

Ми не працювали одразу для результату. У нас був поглиблений процес. Ми конкретно готувалися до кожної репетиції. Вони тривали дуже довго, цілими днями в червні–липні. Це був справді марафон.

А що отримає глядач у результаті вашого марафону? Як зрозуміти «Дім»?

У мене є асоціація, що ця вистава – це щось після Курбаса. Коли молода енергія на сцені, коли весь час усе розвивається, змінюється.

Чотири години двадцять хвилин на сцені. Це складно витримати актору?

Було складно. Особливо спочатку. Андрій дав умови, вектор, що йому потрібно. У нього є своя теорія. В процесі ти починаєш розуміти, чи ти готовий.

У нас були індивідуальні розмови. Я тоді сказав: я хочу працювати. Я буду працювати. Я готував себе до цього марафону, але не знав, чи витримаю. І щодня мусив шукати мотивацію, бути готовим.

І відверто скажу вам, що для мене мотивація – наші воїни, які стоять за нас кожного дня.

Як ви потрапили у виставу?

Дуже важко потрапляв. Я дізнавався, отримував якісь знаки. Я за ними йшов – і потрапив.

А які були ці знаки?

Після басейну я зустрівся зі своїм другом-режисером у “Львівських круасанах”. Взяв круасан – і тут підходить актор із Театру Лесі Українки та каже моєму другові: “Мені треба піджак, у Жолдака сьогодні кастинг”. І пішов собі.

А я потім у свого друга питаю: “А хто такий Жолдак?”. Бо чув колись у гуртожитку ще на першому курсі, але не дуже розумів, хто це. А мій друг каже: “Та ти що! Це просто нереальний режисер! Він по нашій темі – постмодернізму”.

І я такий: “Опа”. І почав шукати. У той же день прийшов до театру. Мене не пустили, сказали: “Ми вам подзвонимо”. Я ще раз приходив. А потім почав просто працювати, готуватися. У мене в Театрі юного глядача є акторка Лариса Кадирова. Вона викладає сценічну мову. Вона ж працювала з Жолдаком у “Трьох сестрах”. Ми з нею працювали, вона багато розповідала.

І тут приїжджає Андрій із майстер-класом. У мене якраз закінчився прем’єрний період у ТЮГу: “Шерлок Холмс і доктор Ватсон”, “Таємниче товариство боягузів”. Ми тільки зіграли, був один день передиху – і тут новина. Я збираюся, приїжджаю. І всі дні був на майстер-класі. І потрапив.

Ви грали батька, брата, робота. Яка сцена найбільше вам до душі?

Це коли батько захворів. Чашка, ліжко, його трусить. Я так розумію, що він уже відчуває, що помирає. І тут донька, яка намагається допомогти. А ви ж пам’ятаєте, я грав також у сцені народження доньки, є ще сцена з люстрою… Я молився, щоб вона народилася.

Ця сцена потребує концентрації, глибини – щоб передати не емоцію, а стихію.

Андрій Жолдак – він постмодерновий?

Та він просто крутий.

Автор відгуку: Максим Сидоренко
Автор фото: Микита Делюков

Підписуйтесь на сторінки Teatr.Media в Instagram, а також слухайте нові випуски нашого подкасту Станція Театральна на YouTube.