Дмитро Коник: про «ДІМ», актора як собаку та власні театральні плани

До початку інтерв’ю, за смачною кавою в улюбленій кав’ярні «Без Дверей» на Львівській.  

Максим Сидоренко (МС): Діма, в театральному середовищі є ціла ліга людей, які системно хейтять український театр і кажуть, що він несучасний. На противагу, вони постійно згадують два імені — Ромео Кастеллуччі та Пітер Брук. Питання: це справді high standard, чи люди просто вивчили декілька західних імен, бо це «моднєнько»?

Дмитро Коник (ДК): Ці імена називають не дарма. Вони найчастіше лунають, тому що в нашій ситуації вони найбільш корисні. Коли використовують ім'я Кастеллуччі — йдеться не про форму, яку він пропонує. Радше про те, що він один із найяскравіших сучасних режисерів, які «знищують» першоджерело по-хорошому. Він не ставить п'єсу — він створює абсолютно свій матеріал, відмовляючись від сюжету, від класичної структури.

МС: А що тоді зберігається від твору? Про що його/їх вистави?

ДК: Найпоказовіший для мене приклад — «Пекло» Данте. Там немає жодної секунди тексту оригіналу. Взагалі. Абсолютно інша матерія. Але автор живе з цим текстом — це видно. А далі починається репетиція, де він передає свої відчуття і запаковує їх в абсолютно нову форму. Дуже сміливий і складний шлях, бо для цього треба бути художником.

МС: Тобто Кастеллуччі — це заклик?

ДК: Заклик до режисерів у першу чергу. Тому що театр — це на 51% режисер. І якщо ці імена нагадують про це — добре, що їх називають.

МС: Дімо, вже зовсім скоро, 25 квітня, знову буде «Дім». Після кількох місяців без показів — з яким відчуттям ти повертаєшся до вистави? Скучив?

ДК: Дуже скучив. І перше, що я згадую, коли думаю про виставу, — про себе як глядача. Я ніби знову сиджу в першому ряду і дивлюся виставу, з якої не хочеться йти. Виставу, яка говорить зі мною якоюсь дуже точною мовою, вражає мене мізансценами, деталями, які щоразу спливають по-новому, своєю відкритістю, повітрям, молодістю…

МС: Після довгої перерви виникає природне питання: чи не втратили актори тонус? Чи не стане «Дім» картонним?

ДК:  Тут усе залежить від індивідуальної відповідальністі акторів. Важлива, звісно, і спрацьованість, але якщо ти приходиш максимально заряджений і зробив усе, що від тебе залежить, — цього вже дуже багато. Якщо відчуваєш невпевненість, треба самому репетирувати: проходити мізансцени, бігати, приводити тіло в форму. Я, наприклад, зараз почав трохи бігати. Просто щоб і тіло, і психіка знову ввімкнулися в потрібний режим.

Тіло пам’ятає. Проблема виникає тоді, коли ти знаєш, що хочеш зробити, але фізично або психічно не можеш. Це як холодний пластилін: ти хочеш зліпити коло, а він твердий, ламається, не слухається. Його треба гріти. І от це вже наша відповідальність — перед партнерами, перед режисером, перед глядачем — бути розігрітими

МС: Але ж без репетицій така вистава все одно звучить як ризик.

ДК: Ми всі відчуваємо потребу в репетиції, у прогоні — і актори, і світло, і звук. Але в театрі (Театр імені Лесі Українки) просто немає на це часу: сцена живе своїм життям, там постійно щось відбувається — прем’єри, вводи, монтажі, репетиції. Тому єдиний момент, коли ми реально можемо зібратися, — це день вистави. Але я не думаю, що «Дім» може втратити форму, бо в цю виставу дуже багато закладено.

Колись Роман Віктюк сказав мені річ, яка мені дуже запам’яталася: репетиційний процес — це як посіяти зерно. Ти готуєш ґрунт, знаходиш правильне місце, створюєш умови, закладаєш зерно, яке реально проросте. А далі багато що вже залежить від акторів. І мені здається, що і Віктюк, і Жолдак — при всій різниці їхніх методів — уміли закладати в актора дуже багато. Якщо це там є, воно проростає знову.

МС: Ти не раз говорив, що в «Домі» відчувається дуже специфічний спосіб роботи з актором. Що для тебе головне в методі Жолдака?

ДК: Мені здається, що одна з головних речей у тому, що Жолдак залишає акторові дуже багато шарів. Тобто він не «закриває» мізансцену одним-єдиним значенням. Він закладає дуже багато варіантів сенсу, дуже багато можливостей існування всередині тієї самої форми. І саме тому така вистава проходить перевірку часом.

Бо якщо тобі нав’язують тільки одне прочитання, воно дуже швидко перестає жити. Воно може вже за кілька місяців здаватися чимось мертвим, чимось таким, що не приживається. А тут усе інакше: матеріал залишається відкритим, живим.

МС: При цьому часто зі сторони здається, що для Жолдака актор — це майже механізм, інструмент, робот, OXY2005.

ДК: Так, але мені здається, що це дуже спрощене уявлення. Навіть у Жолдака є співавторство. Просто в це важко повірити, і багато хто до цього на репетиціях навіть не доходить. Але співавторство виникає тільки тоді, коли сам актор робить крок назустріч.

Якщо актор знімає із себе відповідальність, нічого не пропонує, нічого не вкладає, тоді з ним і працюватимуть як із людиною, яка сама відмовилася бути співавтором. Але якщо він ризикує, якщо каже: «Я теж вкладатиму сенс, я теж готовий іти в цю роботу разом», — тоді виникає зовсім інший рівень співпраці.

МС: І все ж таки як ти сам розшифровуєш ті жорсткі формули, які часто пов’язують із Жолдаком? Наприклад, коли він порівнює актора з собакою.

ДК: Коли Жолдак каже, що актор — як собака, це дуже легко сприйняти як приниження. Мовляв, собака — це про слухняність, покірність, механічне виконання команд. Але я це розумію взагалі не так. Для мене в цій метафорі йдеться про інше: про енергію.

Я дивлюся на собак породи бордер-колі чи малінуа. Це тварини, в яких стільки енергії, що вони не можуть просто сидіти в квартирі два на два метри. Їм потрібно бігати, долати перешкоди, стрибати, працювати, вивільняти закладену в них силу. І от для мене актор — це саме така істота. Людина, в якій уже дуже багато енергії.

Тоді режисер приходить і дає акторові простір для цього вивільнення. Він ставить стіну і каже: «Лізь на цю стіну». І ця «собака» рада, тому що в неї з’являється можливість працювати на повну, існувати у своїй природі.

Проблема починається тоді, коли актор із цією шаленою енергією приходить до режисера, який хоче все запакувати, зменшити, приглушити. Який каже: заспокойся, не будь таким живим, не будь таким агресивним, не будь таким складним, давай простіше, давай тихіше, давай просто полежимо. Оце, мені здається, страшно. Бо звучить претензія: чому ти такий живий?

Тому для мене фраза «актор — це собака або як собака» не образлива. Навпаки — це комплімент. Це означає, що актора сприймають як людину, в якій уже є сила, енергія, темперамент, потреба в русі.

МС: В інтерв'ю для фільму Teatr.Media про «Дім» ти називав сцени вистави, що стосуються війни, найбільш чесними з побаченого за останні роки. Що ти мав на увазі під чесністю?

ДК: Мені здається, тут не буває «найчесніше» чи «менш чесно». Є просто чесно або нечесно.

Для мене важливо, що Жолдак дозволив собі погляд на війну, який не вкладається в шаблонний патріотизм чи набір правильних лозунгів. Театр дуже легко може скотитися в пласку риторику, коли ніби є правильні меседжі, правильні інтонації, правильні слова. Але життя, війна, мобілізація — це не пласкі теми. Їх не можна спрощувати.

І мені здається, що в «Домі» є спроба говорити не лозунгами, а людською складністю. І це для мене цінно.

МС: Після «Дому» ми бачили тебе в багатьох різних виставах — «Гриць. Stand-up», «Людина-подушка», «Зобеїда» та інші. За яким принципом ти зараз обираєш проєкти для участі?

ДК: Ще на випускному іспиті мене запитали, в який театр я хочу піти. І я тоді відповів: ні в який. Можливо, через місяць усе зміниться — я не знаю. Але тоді я так сказав, бо мене лякає репертуарний театр. У ньому ти дуже часто нічого не обираєш: ні режисера, ні ролі, ні способу репетиції. Ти просто йдеш на роботу.

А мені важливо мати змогу вибирати. Тому я і пішов у бік проєктної історії, незалежних робіт, де можна обирати те, що мені справді цікаво. Ці проєкти максимально різні: інша театральна мова, інші режисери, інші партнери, інші тексти. І я дуже радий, що можу грати ті вистави, які люблю.

Але в цьому є й сумний бік: майже всі незалежні проєкти крихкі, багато з них ледве виживають або закриваються. Це розкіш — бути в таких історіях, це не про стабільність, а про творчу потребу.

МС: Ти викладаєш в університеті Карпенка-Карого і в академії естрадного та циркового мистецтв. Нещодавно ми були на «Алкесті» — вистава за античною трагедією Евріпіда. Це вже твоя заявка як режисера? Взагалі, куди ти рухаєшся сьогодні?

ДК: Куди рухаюся? Та я не обираю — актор, викладач, режисер настільки поруч, що вони так переплітаються, що обирати не доводиться. Чи хотів би бути режисером? Дуже. Усі мої ідеї зараз живуть у навчальних закладах — бо тільки там я маю можливість їх реалізовувати.

МС: А що вже поставив?

ДК: Я намагаюся ставити дуже різні вистави, несхожі одна на одну. Якщо сходити на всі, можна не зрозуміти, що це робила одна людина.

«Алкеста» — навчальний театр Карпенка-Карого, текст Евріпіда. П'єсу в Україні ще не ставили. Я прочитав її ще до повномасштабного вторгнення, а потім згадав — і зрозумів: це колосальна історія. Абсолютно про нас, про наш час. Чоловік мусить померти, але не хоче. Аполлон домовляється, щоб хтось добровільно помер замість нього. Але ніхто не хоче — ні солдати, ні піддані, ні батьки. Воїн каже Адмету: «Жоден солдат не йде в бій з метою померти. Кожен іде, щоб перемогти смерть». У підсумку погоджується лише дружина — Алкеста. І він її не зупиняє…

МС: Дружина, яка жертвує собою заради чоловіка…

ДК: Так, але вистава — дещо про інше. Я хотів, щоб кожен впізнав себе в Адметі і не поспішав його засудити. Страх може бути зрозумілий кожному. Питання в тому, що ти з ним далі робиш. Алкеста перед смертю просить Адмета тільки про одне — щоб він їй не зрадив. І він таки зрадив... Це головна трагедія п'єси. Ризик, який є в нас усіх: якщо не станеш воїном, якщо ти виживеш в цій війні — то не зрадь полеглих... Бо жахливіше не страх, а зрада.

МС: Якою буде твоя наступна режисерська робота?

ДК: «Брандо» — в академії, вистава про Марлона Брандо. П'єси немає — ми зробили її самі, з кіноцитатами, власними текстами, текстами з філософських і художніх творів. Тривалість — дві години. Я дуже радий цій роботі.

Потім вистава «Пекло» — натхненна Данте, на основі п'єси «Вісім жінок». Я взяв матеріал, який просто люто ненавиджу, і переписав його повністю. Головний сенс вистави — це люди, які вбили Бога під час земного життя і потрапили в пекло, яке самі ж собі побудували. Це не покарання вищих сил — це дім, який ти сам збудував і з якого ніколи не вийдеш. Вони грають у кутку три на три метри — такого замкненого простору я ще в театрі не бачив.

Ще — вісім моновистав по Шекспіру. Щоб актори відчули свою відповідальність і себе як співавторів. І зараз роблю «Кривцов» — по Максиму Кривцову, поету, який загинув під час війни.

МС: А «Ромео і Джульєтта»?

ДК: Так, «Ромео і Джульєтта» — теж. Класика для мене — виклик, тому що у мене йде боротьба всередині: я намагаюся зрозуміти, чи має право на життя ігровий театр.

Буде ще й «Божественна комедія». Скоро прем'єра — 3 травня. Чотири години, 18 акторів. Я ходжу як провідник. Моя ідея була: один глядач на виставі. Щоб людина відчула, що все це — тільки для неї, як Данте, якому Вергілій відкриває цей світ. Через кінець семестру від цієї концепції поки відмовився. Але є ідея на майбутнє: люди донатять, і рандомно ми обираємо одного глядача, якому пощастить.

Фото з вистави «Зобеїда», 19.04.2026, Дмитро Коник - праворуч

МС: Сьогодні після нашого інтерв'ю ти ще граєш у «Зобеїді». Що це за вистава?

ДК: «Зобеїда» — вистава, зроблена в правилах комедії дель арте, старого театру, що зародився на площах в Італії. Мої подруги Анастасія Митражик і Таня Єсауленко — акторки — взялися за перший свій режисерський проєкт. Вони дуже детально вивчали комедію дель арте і зробили виставу разом із художником Іваном Михайловим, який робив костюми для фільму «Памфір».

МС: «Зобеїда» — це ж казка?

ДК: Сімейна вистава. Але відчуття, яке я маю, коли граю, — воно як із фільму «Діти райка». Ніби я в такому старому, древньому європейському театрі. Хоча ми граємо в приміщенні, у мене відчуття, що я на площі — для людей, які стоять під сонцем. І в будь-який момент, якщо їм нецікаво, вони розвернуться і підуть, або крикнуть, свиснуть, кинуть помідором. 

Перегукується з театром «Глобус»: актори грають, їм свистять, кидають кожуру, актори кидають у відповідь. При цьому ти ховаєшся за маскою.

МС: Діма, дякую за розмову і до зустрічі в «ДОМІ»?

ДК: Побачимося!

Максим Сидоренко та Дмитро Коник

Інтерв'ю: Максим Сидоренко
Автор фото: Микита Делюков