Чи плакав би Франко від "Щасливого Щастя"?

Театральна мова цієї постановки незвична: від самого початку нас занурюють у атмосферу комп’ютерної гри. Пластика і манера акторів, алгоритми поведінки, навіть кольорова гамма ­– все говорить про те, що наше щастя сьогодні – віртуальне.

Провідник у цьому цифровому світі – хостес, яка запускає гру і управляє нею до самого фіналу. Коли і за яким принципом вона змінить режим чи зупинить гру – невідомо. Актори-сіми слухняно рухаються у заданому темпі, з приклеєними посмішками та кумедною ритмікою. І так – по колу.

Поки не стається збій.

Бо налаштування тут періодично «злітають», а алгоритми – глючать.

Найпопулярніший на театральних майданчиках твір Івана Франка в яскравому рожево-салатовому сеттінгу викликає візуальні асоціації одночасно з Sims, Майнкрафтом і «Барбі» Грети Гервіг. І точно не нагадує звичні картинки селянського побуту XIX ст.

Ще одна спільна з симуляторами і з Барбілендом риса — «пластиковість» рухів і міміки персонажів. А також – фігура гравця (або бога, якщо така термінологія вам ближча).

Щоправда, відповідь на питання «Хто тут гравець?» ви отримаєте не одразу.

Ну і ­– вибачте за спойлер, але на вас чекають збої в програмі і виходи за межі гри. І ця подорож обіцяє бути доволі непередбачуваною, адже незвідані шляхи госп... тобто, алгоритми «Щасливого щастя».

У подкасті «Cтанції Театральної» Павло Шпегун (виконавець ролі Михайла) анонсував «Щасливе щастя» як версію з дослідженням саме Анни – жінки, яка [чомусь] не робить вибору.

Тобто – режисерка, за його словами, створює історію, в якій Анна нарешті стане суб’єктною і перестане бути інструментом у чужих руках, наперекір традиції, мільйону попередніх постановок «Украденого щастя» і писаному слову самого автора.

Іван Франко не міг написати інакше 130 років тому. Але іноді здається, що зараз він першим залишив би гнівний коментар у Тредс:

«Що ж ви таке робите? Двадцять перше сторіччя надворі, а ви ту Анну досі туди-сюди перекидаєте, наче печену картоплину, ади!»

В «Щасливому щасті» геймпад з’являється в руках у Анни лише в самому фіналі. Це начебто і є відповіддю на питання про те, хто в цій грі робить (чи не робить) вибір і чиїми очима ми дивимося на події всередині нашої «штучної» реальності.

І дуже хотілося б сказати, що в цій версії «Украденого щастя» у центр класичного трикутника нарешті поставили жінку. Але навіть фінальна сцена у цьому не переконує. Хоча «щаслива» Анна (у майстерному виконанні Анастасії Малахової) впевнено рухається у напрямку театральної емансипації. 

А це вже обнадійливе порушення традиційних канонів.

Можливо, віртуальну обраницю цього разу «переграли» більш досвідчені актори (Павло Шпегун та Михайло Дадалев). А може, бунтарський дух Франка поки ще не зміг посунути непорушну вагу давно написаного тексту.

Втім, це лише моя версія можливого розвитку подій.

А в симуляторах діють свої правила: скільки гравців – стільки й думок.

Паузи у грі можливі і передбачені її правилами. Але здається, що ці протоколи час від часу теж дають збій – і вистава переключається у режим більш звичного психологічного театру – з  «традиційними» стражданнями, драмою і реалістичними емоціями.

Контраст між цими двома формами – фантастичний (в обох значеннях цього слова), але принцип, за яким спрацьовує такий тумблер, залишається невизначеним.

Світ віртуальної реальності, де герої приречені на повторення заданих дій, руйнується за невідомою логікою чи навіть без неї. Персонажі перебувають у цій спланованій невизначеності до самого кінця.

Кульмінація та фінал перетворюються на спробу вийти з гри або зламати нав'язаний сценарій. Ця спроба виявляється невдалою (як і у пʼєсі, до речі). Питання «Хто диктує правила?» залишається на розсуд глядачів.

Відповідь має, напевно, лише хостес «Щасливого щастя» – розпорядниця подій і наш «голос зверху» (Наталія Налімова у цій ролі – напрочуд органічна і переконлива).

Але повернімося до Франка.

Як драматург-новатор, він, скоріше за все, зацінив би сміливість у виборі форми. Як психолог у літературі – аплодував би такому експерименту з програмування життєвих сценаріїв.

Можливо, автора трохи шокувала б трансформація жанру з драми в трагікомедію – але фінал розставив би усе по місцях. Зрештою, суть людських страждань за всі ці роки не змінилася, змінилися лише декорації.

Є відчуття, що Франко в стилі Sims, з глюками стилю подачі і збоями мотивації персонажів – це все одно краще, ніж чергова музейна реконструкція селянського побуту, в якій померло все, крім поваги до підручника з укрліт.

Існує навіть шанс, що глядачі старшого шкільного віку, які не читали п’єсу, але давно нагуглили двадцять п’ять варіантів відповіді на горезвісне «Хто у кого щастя вкрав?», нарешті зрозуміють, чому всі так носяться з цією драмою.

А рефрен «Чудово!» має всі шанси збагатити чийсь мовний арсенал. Хоча б на пару днів.

А це вже маленьке театральне диво.

Велике театральне диво – в тому, що режисерка «Щасливого щастя» Тетяна Костинюк – студентка третього курсу (учениця майстерні Івана Уривського та Акмала Гурєзова). А «Щасливе щастя» – навіть не дебютна її робота (про «Гойзум», «Вирій» і «Орландо» театральна спільнота чула вже досить багато, можна навіть не пояснювати).

«Щасливе щастя» не заявлене як студентський театр: цю постановку рекомендує і підтримує сам Уривський, серед акторів – провідні артисти театру Франка.

Можна, звісно, повторити за сторісами театральних селебрітіс фразу: «Які прекрасні студентські роботи почали у нас зʼявлятись!» Але давно вже не секрет, що ці «студентські» роботи – набагато талановитіші і сучасніші за деякі вистави «великих сцен».

Тому скористаюсь іще однією фразою «щасливого» Михайла – Павла Шпегуна:

— Це, безумовно, майбутнє українського театру.

І це – чудово!

Автор: Вікторія Іванова
Фото: Микита Делюков