Джон Марелл написав свою п’єсу «Мемуари» («Memoir») ще в 1977 році. Її переклали більш як п’ятнадцятьма мовами, ставили в театрах Великої Британії, Франції, Ірландії, Японії, США і Східної Європи, екранізували для телебачення і кіно. Українським глядачам «Memoir» знайома під більш «касовою» назвою «Крик лангусти» (або «Сміх лангусти»).
Досвідчені відвідувачі театрів можуть згадати попередні постановки за цією п’єсою у Національному театрі імені Лесі Українки ("Актрисі завжди 18" – бенефіс Лариси Кадочнікової), та в театрі "Сузірʼя" ("SARAH").
Ще одна прем'єра відбулася в сезоні 2025/2026 в Молодому театрі: «Жити, не очікуючи смерті!» (режисер – Тарас Криворученко). В ролі 77-річної Сари Бернар – Олена Хижна, її секретаря, 45-річного Жоржа Піту, грає Роман Равицький.
Крик лангусти: про що він?
В основі сюжету – історія про останнє літо легендарної Сари Бернар. Знаменита актриса, на схилі життя і після травми ноги, готується знову вийти на сцену і працює над мемуарами, паралельно «переписуючи» деякі неприємні сторінки власної біографії. Вірний і відданий Піту допомагає старіючій хворій пані і з роботою, і зі спогадами.
Лейтмотив цієї драми – міф про передсмертний крик лангустів. Саме з ним порівнюють душевний стан героїні:
– У них немає нервової системи… Коли їх вбивають – вони кричать.
Дивний крик, схожий на сміх. Знущальний сміх. Ніхто цього не чув, але ходять чутки…
«Крик лангусти» нерідко обирають для бенефісу визнаних акторок. І вистава не завжди стає біографічною драмою про Сару Бернар. Іноді це історія саме про акторку-виконавицю і її власний творчий шлях. Іноді – сповідь про залежність від сцени, про страх старіння чи смерті.
Хтось бере за основу складні і співзалежні стосунки Сари і Піту (подекуди додаючи їм елементів садо-мазохізму). Або нагадує про те, як легко в сучасному світі переписати власну історію (принаймні, в публічному просторі).
А ще цю пʼєсу можна поставити про досвід втрати, травми і життя «після» (та сама «незламність», вибачте). В наших реаліях – особливо актуально, навіть якщо вам ще далеко до 77 років.
Машина часу на сцені Молодого
- Зараз в моді ретро. Носять те, що носили в 70-ті роки XX століття.
- А що носили в 70-ті роки XX століття?
- Те, що носили в 30-ті роки XX століття…
Цитату зі старого фільму я згадала кілька разів. Вистава від самого початку занурює у атмосферу далекого минулого. З моменту входу до Камерної сцени театру.
В глибині зали – імітація збляклих античних колон і великий полотняний екран. На полотні намальовані хмарки і морські хвилі. Сценічний простір вкритий цупкою і пожовклою (від часу, як здається) тканиною. Зморщена по периметру і зібрана півколом, вона начебто відділяє цей, «наш» світ від «того» – театрального.
Здається, перетнеш цю межу – і 40 років як не бувало!..
Спогади актриси про зіграні ролі ілюструються невеличкими «пʼєсками у пʼєсі» – флешбеками у славне минуле. З глядацького крісла ці вкраплення виглядають ще більш картонними і штучними, ніж решта декорацій і костюмів вистави.
Здається навіть, що така штучність і «нафталіновість» створена навмисно.
Гості з минулого
Схожі враження – і від героїв цієї історії.
Піту – людина явно «не з цієї епохи». Він вихований, вишуканий і стриманий. Навіть лайливих слів не вживає. Замість них рефреном звучить фраза «трам-тарарам, пардон…».
Зовнішня несучасність не заважає Роману Равицькому зачаровувати глядачів, і його комічний та зворушливий персонаж час від часу перетягує на себе увагу залу.
Олені Хижній також не бракує ні майстерності, ні харизми. Складно повірити, що її героїня, яку ми бачимо на сцені, прощається зі сценою і намагається «молодитись» (надто вже вона яскрава і самодостатня). Але акторка відіграє всі перипетії старіння і душевних надломів забутої зірки проникливо і щиро.
Можливо, «молодитись» намагається сам театр. Цього разу – через ретро-постановки в стилі «коли були ми молодими…»
Назад у майбутнє?
Кому можуть стати в нагоді такі «подорожі в минуле»?
Вам – якщо вас полонила ностальгія чи втомило бурхливе сьогодення.
Або – якщо в душі ви дослідник і натхненно множите свій глядацький досвід.
Або – якщо ви дуже давній шанувальник театру Лесі Українки, але вирішили побувати на інших майданчиках і шукаєте перевірені варіанти.
Про «Кассандру», роботу з Ґжеґожем Яжиною та перспективи співпраці театрів Франка і Лесі Українки — читайте в інтерв’ю Павла Текучева для нашого видання.
В будь-якому випадку лише ви можете вирішити: це перевірена класика чи нафталінове ретро, терапія чи архаїка? А хороша акторська гра тут гарантована незалежно від вашого вироку.
Бо що таке мистецтво без постійного руху і експериментів? Жити попри все і смішити лангустів – наш сьогоднішній непростий вибір. Навіть якщо в назві вашого театру є слово «Молодий»… трам-тарарам, пардон...
Зрештою, навіть у автора фінал пʼєси звучить отак:
- Але, мадам… героїню не можна зробити старшою!..
- Піту, я хочу, щоб її зробили молодшою!… Треба жити, не очікуючи смерті.
Завіса.
Автор: Вікторія Іванова
Фото: Микита Делюков