Театр Лесі Українки завершив попередній сезон наприкінці липня. Сьогодні 12 серпня. Вам вдалося відпочити?
— Слава Богу, вдалося. Насправді сезон 2025/2026 ми завершили не наприкінці липня, а 14-го числа, тож мали приблизно два тижні на відпочинок.
На роботу вийшли на початку серпня — одразу на третій репетиційний пул «Кассандри». До цього команда проєкту вже двічі збиралася: спочатку на читки, потім — для детальної роботи над сценарієм і вже безпосередньо на сцені, «на ніжках».
Зараз ми на фінальній стадії. Як це часто буває, часу на підготовку зрештою виявилося менше, ніж планувалося, тому всі поспішаємо.
Але загалом мені здається, що команда дуже зібрана, дуже присутня в процесі. Я б навіть сказав, що ми вже спілкуємося однією мовою — хоча режисер із нами говорить польською.
«Кассандра» — перший великий проєкт після підписання меморандуму між Театром Лесі Українки і Театром Франка. Ви як актор — коли дізналися про це партнерство, що подумали?
— Насправді це може бути дуже багатообіцяюча співпраця. Але ми все ж дорослі люди і звикли судити не за словами, а за конкретними результатами. Тому подивимося, що з цього вийде.
Перша думка, яка в мене виникає, коли я чую про таке партнерство, — що воно спрямоване на популяризацію театру в Україні. Я ні з ким окремо це не обговорював і про конкретні майбутні проєкти поки нічого не знаю, буду відвертим. Але для обох театрів така співпраця точно може бути взаємовигідною — і з творчого погляду, і з погляду популяризації театру.
До того ж наші стосунки виникли не сьогодні. Після початку повномасштабного вторгнення Театр Франка навіть гостював на нашій сцені. Ми тоді відкрилися одними з перших, зокрема тому, що поруч із театром є укриття: фактично виходиш із дверей — і одразу метро.
Тому ця співпраця не виникла на порожньому місці. Зв’язки між нашими колективами існують уже багато років.
“Кассандра” стала для мене великими здивувавнням
Але ви, напевно, чули, що в театральному середовищі були певні розмови на цю тему. Зокрема, дехто поставився до такої ініціативи з недовірою: мовляв, подібна співпраця — це радше про своєрідну експансію, поширення впливу Театру Франка. Ви не бачите в цьому ризику для театру Лесі Українки?
— Ні, у мене таких побоювань немає. Мені здається, навіть навпаки: враховуючи більшу популярність Театру Франка, ця співпраця може бути вигідною нашому театру з медійного погляду. Тому я не бачу тут якоїсь експансії.
«Кассандра» стала для мене великим здивуванням: акторський склад однієї вистави фактично навпіл сформований із представників двох театрів. Це справді цікаво.
Можливо, спочатку я навіть поставився до цього з певною насторогою. Але коли ми почали працювати разом, зрозумів, наскільки цікаво взаємодіяти з колегами по цеху з іншого театру. Зрозуміло, що в кожного своя школа, свої традиції, але водночас є певна спільна культура існування в професії.
У мене ключові сцени — з актором Театру Франка Акмалом Гурєзовим та акторкою Ольгою Голдис. Ми паралельно обговорюємо якісь звички, правила, особливості, що існують у наших театрах, і виявляється, що насправді все дуже схоже. Тому поки я бачу лише переваги.
Тут, напевно, варто говорити ширше. Наш театр зараз перероджується, тому що ці чотири роки абсолютно не схожі, як мені здається, на всю його попередню історію. І слава Богу, що настав момент, коли ми можемо змінювати старі устрої.
Так, це відбувається повільно. За два чи три роки неможливо повністю перебудувати театр і побачити все нове. Це дуже складний механізм: ви точно знаєте, що таке театр, у якому працюють близько 400 людей. Зрушити його з місця за одну секунду неможливо.
Але всередині є велике бажання змін — правильних, прогресивних, нових підходів. Тому я сподіваюся, що цей меморандум якраз і виллється в конкретні позитивні кроки. Я щиро в це вірю.
«Ти не актор, який виконує вказівки, а співтворець»
Тримаємо кулачки — тим паче, що на підтвердження ваших слів квитків на 12–13 вересня вже майже немає. Перед записом інтерв’ю ви сказали, що Гжегож Яжина розмовляє з вами польською. Як вам співпраця з польським режисером? Відчули, що це кардинально інша школа?
— По-перше, я в захваті від його підходу. І перше, з чого я почну, — це культура. Мене настільки захоплює рівень поваги, який існує не просто в манері спілкування, а в самій атмосфері навколо процесу. Це одразу пробуджує в мені якесь відчуття свободи.
Усе-таки це людина з іншої культури, більш європейської, і це дуже затягує.
Про «ДІМ», актора як собаку та власні театральні плани — читайте інтерв'ю з Дмитром Коником, щоб дізнатися більше про Метод Жолдака та рамки свободи в роботі режисера та актора.
А до цього ви працювали в деспотичній українській культурі?
— Ні, я не можу сказати, що сильно просякнутий болем від роботи з деспотами — у мене такого досвіду, на щастя, не було. Наші режисери теж здебільшого розмовляють із нами з повагою і так само ставляться до акторів. Не всі, звісно, але загалом — так.
Але тут особливо відчувається, що ти рівноправна частина творчого процесу. Ти не просто актор, який виконує вказівки режисера, а повноцінний співтворець.
А скільки простору для творення вам дають? Яжина задає конкретні рамки чи залишає простір для творчості акторам?
— Однозначно залишає. На сто відсотків є простір для творення.
Він приїжджав ще на етапі роботи над драфтами сценарію. Ми щоразу читали текст і дуже детально його обговорювали, висловлювали свої бачення, пропонували корективи. Усе це записували, команда їхала, аналізувала матеріал, переписувала його і привозила новий варіант. Потім ми знову все читали.
І зараз, коли вони приїхали втретє, ми знову зібралися, прочитали сценарій і проговорили свої відчуття. Режисер справді прислухається до наших точок зору.
«Ми казали: ми це гратимемо в Україні»
А що саме ви пропонували змінити — можна конкретизувати?
— Особисто в мене найбільше запитань стосувалося актуальності. Все ж таки режисер живе в Польщі: він багато знає про нашу війну і працював із цією темою, але не може мати того самого відчуття часу, в якому живемо ми.
Тому ми багато говорили про те, як окремі моменти сприйматимуться в Україні, що ми як актори готові, а що не готові говорити зі сцени про російсько-українську війну зараз. Конкретизувати не хочу — це все ж внутрішня робота команди. Але тема сьогодення і того, як її зчитуватиме глядач, була для нас дуже важливою.
Тоді питання, яке варто було би задати на початку. Про що вистава «Кассандра»? Як би ви описали задум своїми словами?
— Тут мені допоможе анотація до вистави: про роль і експіріенс жінки в умовах війни, про пам'ять — тому що «Кассандра» це про пам'ять і про важливість пам'яті. Але це такі загальні слова, які можна сказати про мільйон творів на сьогоднішній день.
Особисто для мене вона про неможливість здатися. Все одно про боротьбу, тому що наша країна зараз з цим живе. Якщо приводити все до однієї цілі — то про боротьбу і про неможливість припинення цієї боротьби. І що вона реальна в будь-яких умовах, навіть коли здається, що немає шансів.
Я теж читав анотацію. Зацитую, щоб не перекручувати: «У центрі вистави — життя жінок, постраждалих від війни, страх, приниження, психологічні рани; жінки рідко починають війни, але саме вони переживають найважчі наслідки, залишаючись непочутими».
Я прочитав і подумав: знову страждання, непочутий голос — а минуло вже чотири з половиною роки. Мені здалося, що цей опис трохи випадає з контексту сьогодення. Українські жінки давно зробили крок уперед, і виклик сьогодні вже не лише в тому, щоб осмислити, хто почав війну, а в тому, щоб зрозуміти, як цьому умовному змієві відрубати голови. Чи не стане «Кассандра» черговим посипанням голови попелом?
— Власне, про це ми теж багато говорили. Зараз вистава ще створюється, тому остаточно судити рано, але я не думаю, що це буде посипання голови попелом.
Тут важливо інше: виставу створює іноземний режисер, і вона, очевидно, має потенціал представляти тему української війни за кордоном. Те, що для українського глядача сьогодні вже може здаватися «зажованою плівкою», для іноземної аудиторії досі потребує проговорення.
Неможливо говорити про цю війну, не торкаючись пам’яті, причин і самої боротьби нашої нації. Так само залишається важливою думка, що зло легше не допустити, ніж потім із ним боротися. Але я впевнений, що саме ця тема не стане у виставі головною.
Юнг, підсвідоме і два способи переживати
Заключне про «Кассандру». Ви сказали, що відчувається певна різниця в підходах до акторської гри. У чому вона для вас ключова — так, щоб зрозуміли навіть люди, які не актори?
— Насправді дуже цікаво спостерігати і за колегами з іншого театру, і за режисером, який усе життя працював у Європі й не належить до нашої української школи. І виявляється, що в основі всі говорять приблизно про одне й те саме — просто різними словами й через різні інструменти.
Ґжеґож багато працює з підсвідомим, архетипами Юнга, з тим, як несвідоме виводиться на рівень свідомого. Окремо він багато говорить про багатошаровість персонажа: що актор існує одразу на кількох рівнях, і ці шари не мають існувати окремо — у певний момент вони повинні зійтися в єдине ціле. Він також пояснює, як вибудовується шлях до катарсису, де і чому має виникнути певне переживання.
І це дуже цікаве відчуття: ти слухаєш і розумієш, що в принципі, багато з цього вже десь чув. Можливо, іншими словами, в іншій системі координат. Але коли режисер представляє це як цілісну методику, в неї цікаво занурюватися.
«Із жовтня я запускаю курс»
Якому способу існування ви навчали своїх студентів? Я бачив, що ви запустили триденний тренінг з акторської майстерності. Плануєте розвивати цю ініціативу у щось більше?
— По-перше, я дуже вірю в принцип «вік живи — вік навчайся». Кожен новий досвід тебе доповнює, і навіть у речах, які здавалися давно зрозумілими, раптом робиш великі відкриття. Той майстер-клас, звичайно, був розрахований на базовий рівень, а не на настільки глибоку роботу, про яку ми зараз говоримо.
Але для мене найважливішим стало інше. Я давно мріяв створити щось своє, ділитися досвідом і через акторські техніки трохи змінювати спосіб, у який людина сприймає себе. І я отримав величезне задоволення, коли побачив, як буквально від першого до третього дня в учасників щось змінюється: вони починають інакше себе чути, слухати, відчувати.
Це й стало найбільшою мотивацією продовжувати. Я розумію, що маю навички, які можуть бути корисними не лише акторам, а й людям, які взагалі мало займалися творчістю.
Тому зараз хочу зробити вже довший і серйозніший курс саме для такої аудиторії. Планую запустити його в жовтні.
Кіноіндустрія в очікуванні «Тисячовесни»
У вас багато планів на новий сезон, очевидно. А як щодо кінокар’єри? Працюєте над чимось зараз?
— З того, що можна було б вже називати – поки нічого назвати не можу. Скажу так: уся кіноіндустрія, я впевнений, ви це теж знаєте, завмерла в очікуванні результатів «Тисячовесни». Нам пророкують шквал проєктів — цікавих, різноманітних, нестандартних і стандартних. Тому побачимо, що з цього вийде.
Результати "Тисячовесни" було оголошено 16 серпня. Хто отримав найбільшу кількість грантів та чому та Театр Лесі Українки чекає аж шість прем'єр завдяки програмі — читайте в нашому метаріалі.
Також, наразі є кілька телепроєктів, на вихід яких я очікую. Але найближчий місяць живу лише «Кассандрою».
Що б ви хотіли сказати нашим читачам?
— Користуючись можливістю, дуже хочеться побажати всім читачам і слухачам згуртуватися і щасливо, максимально легко — наскільки це взагалі буде можливо — пережити цю осінь і зиму. І ходити до театру, ходити в кіно.
Сподіваюся, театр стане тим місцем, де можна набратися сил, наснаги і сенсів для подальшої боротьби.
— А театр дуже в цьому допомагає. Дуже допомагає.
Прем'єра «КΑΣΣ_ΑΝΔΡΑ» — 12 і 13 вересня на сцені театру імені Лесі Українки; 20–21 листопада виставу покажуть на сцені театру імені Івана Франка.
Розмовляв Максим Сидоренко