Чутки, сподівання і враження про «Роботу з тінню» з дня першого показу розліталися у театральних чатиках швидше, ніж леопардові лосини на розпродажах.
Попри рекордну тривалість (три з половиною години) на виставу завжди солд-аут. Хоча до кінця витримують не всі.
Якщо коротко
Найкоротший відгук про «Роботу…» звучав би так:
Зустрілися якось Карл Юнг і Девід Лінч, щоб поговорити про тіні та ілюзії.
Це могла бути зустріч уві сні або у підсвідомості – колективній чи персональній.
А нашим місцем підглядання за таким сеансом психоаналізу стала Мала сцена Театру на Лівому березі.
Ми дивимось на пошматовану і заново зшиту розповідь акторів, які блукають у сюрреалістичному лабіринті з понівечених сердець, комплексів, розчарувань і винаходів режисерської уяви. Навіщо? Щоб поглянути на власні «темні сторони» з безпечної відстані, з глядацьких місць.
Ну, майже безпечної – бо сприймати спокійно цю постановку складно. Вона, скоріше за все, або дратуватиме, або спонукає до роботи.
За жанром це імовірно поєднання пост-доку, пост-драми і devising theatre – але виставу не хочеться ні переказувати, ні розбирати до молекул. Бо основне тут – не «що хотів сказати автор», а «що робить зі мною ця вистава».
Як і заповідав нам колись шановний Карл Густав.
До чого тут Юнг
«А може, це і є нова культура? Новий чорний?
Коли одні грають свої рани, а інші на це дивляться…»
Коли Карл Юнг писав про тіньове «Я» (або просто «тінь»), він мав на увазі ті аспекти нашої особистості, з якими ми не хочемо асоціюватися – через сором, біль чи страх впізнати себе у людях, яких ненавидиш.
Єдиний спосіб стати цілісним і йти далі – подивитись на свою тінь. Без осуду.
З усвідомленням того, що це – НЕ частина себе, яку слід відрубати і викинути, а цінний ресурс. Робота з ним допоможе позбутися комплексів і жити майбутнім.
Але пізнання та інтеграція тіні – складний процес. Він потребує сміливості і прийняття на себе відповідальності за своє життя.
До чого тут Лінч
«..Українські актори…
Вони вийшли в таких костюмах,
наче їх вигадав Девід Лінч
після трьох ночей безсоння.
На головах перуки, на серцях шрами…»
Внутрішній простір вистави подібний до Клубу Silencio Девіда Лінча («Малхолланд Драйв»), де ми розуміємо: все, що відбувається на сцені – чиїсь ілюзії, спогади, підсвідоме, травми, страхи, галюцинації чи «внутрішні демони».
Наш орієнтир – героїня Ірини Лазер. Точніше, мультивсесвіт її персонажів. Зовні це Мардж із «Сімпсонів» чи навіть Joy з ʼInside Out’. Іноді вона стає посередником між акторами і глядачами, іноді — феєю-інопланетянкою, іноді – консультантом із нейробіології.
Але незмінно – це провідник у нашому спільному світі ілюзій. Вона зшиває докупи весь цей сюр.
Втім, ролей-функцій тут по декілька у кожного з виконавців. А пояснення для глядачів, загорнені у акторські репліки, іноді межують з дидактикою і «читанням моралей».
Але, зрештою, «что такое хорошо, что такое плохо» — це теж щось із тіньової сторони нашої колективної підсвідомості. Чи не так?
Сеанс роздягання
«Що це у вас за костюми?
Щось постколоніальне?..
Тут потрібен сеанс роздягання,
бо до всього іншого вже звикли…»
Три з половиною години історій, казок, флешбеків, спогадів, сповідей. З першого разу запам’ятати майже неможливо. Точно як на сеансі у психоаналітика.
Більшість із них – справжній «сеанс роздягання». І не лише в переносному значенні:
– Казки про вбивство Путіна (і решта інфантильних мрій).
– Образа на Європу та інші рефлексії на тему культурної дипломатії (той самий незабутній вокальний номер Олесі Жураківської, який ви точно бачили в сторіс і тіктоках).
– Монолог чеховської «Чайки» (неприкрита сповідь Марини Клімової про вступ до акторського вишу у Москві і про загибель брата).
– Свідчення акторки-волонтерки, яку ви всі бісите (Анастасія Пустовіт)
– Іронія і постіронія діючого військового щодо ролі театру в часи війни (Володимир Кравчук)
– Монолог ветерана, який втратив ноги, але не хоче бути героєм (Микола Граднов-Савицький)
– Ток-шоу про Шекспіра і про штучний «шекспіробум»
– Жива історія про зґвалтування в театрі
– «Resist, sister!» – блок про фемінізм, патріархат і про повернення до необʼєктивованої справедливості.
Тут багато про сором, про совість, про істину. Багато посипання голови попелом. Трохи про Гітлера, Сталіна, Чехова і Резніковича…
«..Бути чи не бути? Та будь уже чимось!
Halt! Halt!..»
До чого тут «HA*L*T»
Halt – це «повна зупинка» з німецької.
«Ha*l*t» – це одна з попередніх постановок Тамари Трунової. І її перша з 2022 року спроба «жорсткої терапії» і пошуку винних.
«Ha*l*t» досі не користується великим попитом серед театралів і у «Роботі з тінню» згадується з дещо набридливою регулярністю. Але таке самоцитування – вистраждане: робота досі триває, і навіть солд-аути не гарантують швидкий результат.
Режисерка вдруге запрошує приєднатись до непростого процесу роботи над собою.
І це часто викликає спротив.
Що далі?
Для мене згадки про «HA*L*T» у цій виставі – це не тільки лагідне крос-промо. І не лише робота з тінню режисерського его.
Якщо переключитись на хвилинку від Юнга, додати фройдівських вільних асоціацій і пофантазувати – можна побачити майбутню трилогію. І «HA*L*T» у ній – приквел “Роботи з тінню».
Ми відрефлексували болісне. Ми подивились на власну Тінь, спробували обʼєднатися з нею і стати цілісними.
Чи це вже закінчений шлях до гармонії? Навряд чи.
Наступна зупинка – прийняття?
Схематично (і на прикладі однієї з історій) ці етапи могли б виглядати приблизно так:
Закенселити Чехова — висміяти Чехова – відʼ*батись нарешті від Чехова і зайнятись собою.
Бо тіньова частина кожного з нас – це не про сором.
Це – про наше становлення. Про досвід.
І як тут не згадати Жолдаківську амфору, яка закликає не циклитися на минулому і не шукати винних, а збирати майбутнє – з тих уламків, які лишились.
Ресурс для цього є – запевняють Карл Юнг і Тамара Трунова.
Хочеться вірити, що на нас чекає і фінальна частина цієї трилогії – поки що уявної.
І – не лише у театрі.
Автор: Вікторія Іванова
Фото: Микита Делюков