ProScena, кіно та «ДІМ» — Іван Шаран про гострі теми та творчі плани

МС: Іване, для початку — де ми вас застали? У вас там дерево і класний капелюшок.

ІШ: Я зараз на Західній Україні, Івано-Франківська область, село Солотвин. Тут живуть батьки моєї дружини. Ми приїхали до них у гості і трошечки відпочиваємо. Ми ж недавно розписалися — весілля ще не робили. Бо це єдина відпустка, і все підряд втулити дуже важко. Тому весілля згодом.

МС: Вітаю з одруженням! Коли ми домовлялися про це інтерв'ю, я подумав: як круто, зараз передивлюся наш подкаст на «Станції Театральній» і класно підготуюся. А потім зрозумів, що ми писали його восени 2025-го — і ця інформація вже абсолютно неактуальна. За рік у вас ProScena, «Володар мух» як перша режисерська робота, вербатіми, короткий метр, фінал «Тисячовесни»… Тому перше питання: Іван Шаран на кінець сезону 2025–2026 — це хто?

ІШ: Дуже гарне питання. Насправді, коли закінчився сезон, я просто сів і почав себе питати: а де я зараз взагалі знаходжуся, хто я? Зробив якийсь підсумок проєктів, які вже вийшли, і зрозумів, що я починаю трішки і там, і там, і там. 

І я розумію, чому це. Тому що якби я займався тільки театром, сидів тільки в театрі Івана Франка і грав у виставах, я б так дуже довго не витримав. Мені все одно потрібно мати якесь своє незалежне поле діяльності.

І це дуже добре, що так багато всього. Бо мені не дається моменту, знаєте, стопнутись. Якщо раніше я трошки боявся пробувати, то зараз я не зважаю на те, чи вдалося мені, чи не вдалося. Мені важливо напрацювати якнайбільше, щоб потім вже робити аналіз: що вдається, а що ні.

МС: А якщо говорити не про результати, а про емоції — що спаде вам на думку через 5–10 років?

ІШ: Перше — момент, коли ми з командою запустили платформу «ProScena». Нас було шестеро, і всі працювали безоплатно, просто на ентузіазмі. Згодом команда розрослася: перекладачі, SMM-дівчата. І я розумів, що рано чи пізно цей ентузіазм почне згасати, бо всім треба за щось жити.

Пам’ятаю момент, коли вже почали виникати запитання: що далі, як ми рухаємося? Я написав у чат: «Друзі, дуже вас прошу, дайте мені ще два тижні — і я знайду фінансування». А в нас тоді не було нічого: ні грошей на таргетинг, ні гонорарів лекторам. Просто нуль.

І буквально за тиждень мені пише в Instagram помічниця однієї з власниць IT-компанії: «Іване, добрий день. Ми готові стати вашими меценатами й фінансувати платформу». Хоча ми ніде не писали, що шукаємо підтримку. Людина просто сама до нас звернулася.

Ми познайомилися, пропрацювали всю фінансову частину, стратегію платформи — і вже рік працюємо завдяки цьому меценатству. Для мене це був дуже яскравий і радісний момент: два роки роботи нарешті ожили.

МС: Можемо назвати меценатку, чи це поки не публічна інформація?

ІШ: Ні, це відкрита інформація. У нас на «Просцені» навіть є допис про нашу меценатку — це Каріне Мнацаканян.

МС: А сама платформа існує вже два роки?

ІШ: Офіційно — рік. До цього ще рік я все виношував: думав, якою вона має бути, формував концепцію та стратегію. А 8 вересня буде рівно рік, як ми працюємо повноцінно.

МС: Коли ви запускали проєкт, перший публічний меседж був таким: ProScena — це освітня платформа, яка має об’єднати різних гравців театральної сфери: акторів, режисерів, кастинг-директорів, директорів театрів. Що це за проєкт сьогодні?

ІШ: Передусім це освітня платформа. Від самого початку для мене було принципово, щоб доступ до неї залишався безкоштовним або за мінімальний символічний донат. Окрім цього, ми закуповуємо книжки, самі їх перекладаємо для театральної спільноти, а потім передаємо в університети.

Чому для мене це важливо? Тому що дуже довгий час в Україні майже не розглядали інші методики театральної школи й акторської майстерності. Усе було значною мірою орієнтоване на росію, на радянську школу.

Ще студентом я відчував, ніби між нами та Європою цеглинка за цеглинкою вибудовується стіна. І не тільки з Європою. Ми ніби підстрибували за парканом і намагалися побачити, що там, але реального доступу не мали: ні до літератури, ні до комунікації з європейськими експертами, лекторами, школами.

Тому мені хотілося, щоб молоді режисери, актори, студенти просто знали: окрім звичної їм школи, існують інші методики й підходи. Щоб вони могли знайомитися з режисерами, драматургами, перформерами, сценографами, вступати з ними в колаборації, їздити до них і загалом вибудовувати мости з різними напрямами європейського театру.

МС: Освіта — це завжди про систему. У вас водночас багато окремих лекцій на різні теми й від людей із дуже широкою географією — Жуль Одрі, Брайан Петерсон, Франція, Британія, Польща. Чи можуть окремі лекції складатися в систему? І за яким принципом ви формуєте запит до лекторів?

ІШ: У нас лекції поділені на сектори: режисерський, сценографічний, перформативний і менеджмент театру. Їх ми хочемо поступово наповнювати. Але зараз це справді доволі хаотичний процес: з кимось домовляємося про одну лекцію за три-чотири місяці, з кимось — за півроку. Усі зайняті: постановки, проєкти, поїздки.

Тому інколи простіше запросити людину й закрити, наприклад, блок із менеджменту, а через тиждень з’являється вільний режисер — і ми робимо лекцію про режисуру.

Формат, коли одна німецька чи польська школа веде повноцінний курс протягом року чи кількох років, для нас поки надто складний організаційно. Але ми думаємо про проміжний варіант: умовно місячний курс із п’яти зустрічей з одним лектором, щоб він міг розкрити тему значно глибше, ніж за півтори-дві години.

Також хочемо додати драматургічний сектор і запрошувати драматургів із Європи. А поки працюємо точково. Тож так — наразі це такий напівхаос.

МС: А офлайн? Ви ж когось привозите?

ІШ: Зараз хочемо протестувати офлайн-формат. Досі всі лекції були онлайн: можливість привозити лекторів є, але багато режисерів, драматургів і сценографів з Європи просто бояться їхати в Україну через безпекові ризики. Ми це розуміємо.

Тому орієнтуємося насамперед на захід України. Наприкінці вересня проведемо першу велику офлайн-подію — п’ятиденний ретрит із японським хореографом Акіхіто Ічіхарою, який уже читав у нас лекцію. Він проводитиме по три тренінги на день, а фіналом стане перформативна хореографічна вистава.

Це наша перша офлайн-спроба. Далі, якщо буде можливість, запрошуватимемо лекторів наживо на п’ять днів або тиждень.

МС: Ще одна новина на вашій сторінці — ви почали співпрацювати з Dramox, і там уже можна знайти першу виставу з українськими субтитрами. Це «Чотири вагомі причини послати все до біса» польського режисера Норберта Раковського, який також читав у вас лекцію. Чому обрали саме її?

ІШ: Ми відкрили новий напрям — перегляд вистав європейських режисерів і театрів. Коли запрошуємо режисера, просимо дати доступ до його вистав. Деякі купуємо, а деякі режисери дають нам їх на довіру: ми підписуємо невеликий меморандум, що не показуємо виставу у відкритому доступі, тільки на закритих офлайн-зустрічах.

Я хотів знайти якогось андеграундного польського постдраматичного режисера — і нам відповів Норберт Раковський. Він, до речі, зараз очолив театр в Ополі, робить там досить модернові, навіть авангардні речі й політику театру теж спрямовує в цей бік.

Мене зачепило, що він справді працює за всіма принципами постдраматичного театру. У цій виставі немає сценарію. Він взяв тему того, наскільки Європа і польське суспільство досі копаються у славі минулих перемог. Після Першої світової всі розслабилися, потім прийшла Друга світова, а після неї знову нічого не навчилися. Виникає ця музейність світу, його абсурдність. Музей — точка збору пам’яті про минуле, але ми цю пам’ять ніяк не аналізуємо. І приходимо у XXI століття з новими війнами.

Це дуже абсурдна, смішна, саркастична й водночас у певні моменти трагічна робота. Така постіронія над усім нашим суспільством, зокрема польським. Раковський узагалі трохи провокатор.

Тому вистава мені дуже запала. Я подумав, що вона може бути цікавою нашому глядачеві. Бо в більшості українських вистав за все відповідає сюжет. А Раковський сюжет відсуває на третій план і натомість працює із системою образів і темами.

МС: І оскільки ми згадуємо Польщу та виставу про історію — не можу не запитати про загострення довкола Волині. Спілкувалися з польськими друзями на цю тему? Ви знаєте польську, вчилися і жили в Польщі.

ІШ: Так, я навіть трохи потрапив у цей процес. У мене якраз нещодавно закінчилися зйомки в Польщі — я знімався там у серіалі. І саме на тлі цих зйомок бачив, як в інтернеті починають випливати всі ці речі.

Скажу з досвіду знімального майданчика: до мене людей десять підійшли й сказали: «Іване, ми вибачаємося. Ми не такі ідіоти, як ті, хто робить ці провокації». Звичайно, вони говорили, що в Польщі є й такий жорсткий національний дух. Але щодо людей, з якими я спілкувався, у мене було відчуття, що їм за все це соромно.

МС: До слова про гострі теми: короткометражка «Пасхальний день» Миколи Засєєва з вами в головній ролі отримала нагороду Краківського кінофестивалю. Де її можна подивитися в Україні?

ІШ: В Україні, мені здається, ще ніде. До речі, ми ще й «Золоту дзиґу» за цей короткий метр взяли. Нещодавно була церемонія. Я не їздив, бо не люблю такі заходи. Команда написала: ми взяли. Я кажу: ну та й добре, що взяли.

Щодо самого фільму — я би не сказав, що він такий гострий. Його треба подивитися. Бо люди, які бачили тільки обкладинку, писали мені купу повідомлень, що це заказний фільм, що команда Зеленського приплатила проєкт. Боже, я такого наслухався!

МС: Серйозно?

ІШ: Абсолютно. І я розумію, що людина навіть не дивилася кіно. Думаю, багато хто хотів побачити історію про жорстку бусифікацію. Натомість це реальна, документальна історія: друга режисера мобілізували на Пасху, коли всі святили паски. І фільм — про цей день.

А насправді він про зв’язок і діалог між нами, простими людьми, і, грубо кажучи, ТЦК. Там є і такі уроди, які, вибачте за слово, бусифікують, і адекватні люди, які просто виконують свою роботу. І ці дві грані стикаються.

Режисер дуже тонко це вибудував: є одна сторона, є інша, і вони сходяться в одній точці. Але відповіді не дається. І слава Богу. Бо якби режисер ще дав свою візію, що робити, — ні. Це вже треба залишити людям.

МС: Іване, у вашій творчості останнього року бачимо чіткий тренд: кіно, «Тайна вечеря без Ісуса», навіть «Володар мух» — усе це гостро соціальне й прив’язане до нашої реальності. Один із ваших нових проєктів — «ДІМ», документально-пластична вистава, яка вийшла у фінал «Тисячовесни». Розкажіть про неї.

ІШ: Тема дому в мене виникла через двоюрідного брата. Він нещодавно повернувся з війни, де втратив обидві ноги. До цього ми чомусь дуже мало спілкувалися, а після його повернення почали зідзвонюватися майже щодня.

Він розповідав мені все від самого початку: момент поранення, реабілітацію, отримання протезів, звільнення з війська. І я зрозумів, що, окрім втрати ніг, людина проходить ще одне пекельне коло — бюрократичне й не тільки.

Одного разу він сказав: «Я повернувся додому». І мене зачепило: а що це за дім? У який дім ти повертаєшся? Так я почав думати про реабілітацію та інтеграцію військових у суспільство після війни.

Я вирішив зробити перформативну документальну виставу на основі десяти історій різних військових, зокрема й мого брата. Я братиму в них інтерв’ю, і з цього вибудовуватиметься вистава. Але без чіткого сценарію, конфлікту чи сюжету — вона буде майже безсловесною. Страхи й розповіді військових трансформуватимуться у візуальні образи.

Я хочу помістити цих військових у сучасну лофт-квартиру зі штучним інтелектом, який керує домом. Простір буде стерильним, ніби це розумний дім 2035–2040 року. І єдиний, з ким вони спілкуються, — цей штучний інтелект. Він буде і психологом, і коханою людиною, і загалом примірятиме на себе різні постаті.

І далі ми бачимо військового, який ніби вдома, ніби в безпеці. Але в цей простір починають заходити інші люди, втручатися в нього — і відчуття дому, приватності поступово зникає. З’являється нова небезпека — небезпека адаптації, нових викликів.

МС: Не можу не запитати. «ДІМ» Андрія Жолдака вийшов минулого року. Ви називаєте свою виставу так само. Певен, ви розуміли, що вас запитають: «О, Іван вирішив перебити Жолдака»?

ІШ: Я свідомо пішов на таку назву. Ви вже не перший, хто мене про це питає.

Я був на «ДОМІ» Жолдака. І Андрія дуже люблю, чесно. Завжди розповідаю про нього студентам — про ту революцію, яку він хотів робити в 90-х, і про те, як йому перекривали кисень. Він мені дуже відгукується як неординарний режисер.

Але через те, що він довго був відсутній в Україні, коли приїхав ставити цю виставу, у мене з’явилося відчуття, що він трохи не в контексті. Не в контексті того, якими ми стали, що пройшли і в якій точці зараз опинилися українці.

Мені здається, цю тему можна було підняти гостріше, особливо з його досвідом і театральним бекграундом. Українці вже готові до цього. Ми настільки поранені, настільки перебиті, що зараз, навпаки, готові відкривати й обговорювати гостросоціальні теми. І мені здається, це могло бути трохи гостріше.

Тому для мене тема дому в Україні може звучати значно гостріше й відкривати зовсім інші теми. І мій «ДІМ» у назві перекреслений — це теж важливо.

МС: Де нам шукати вас найближчим часом?

ІШ: У «Золотих воротах» — там якраз відкривається сезон, і ми починаємо з «Тайної вечері без Ісуса». Друга вистава, яку ми зараз зробили, — «Сад земних насолод» за картиною Босха. Її, скоріш за все, поки гратимемо в Центрі Леся Курбаса, а далі подивимося.