Христя Дейлик про Ів, "Серендипіті" та Малий театр

МС: Христю, в Малому театрі нещодавно (2, 3 травня) відбулася прем’єра вистави «Доктор Серафікус». В одному із постів театру про виставу говориться таке: «Феноменологічне дослідження тілесної деконструкції індивіда з алекситимією та гінофобією, агінофобією — в контексті урбанізованого часопростору…». Читаючи не міг стримати посмішку, бо уявив обличчя твоєї Ів із «Серендипіті», якби вона побачила цей текст. Що ви хотіли сказати цим текстом?

ХД: Це жарт, такий собі жартівливий опис вистави. Анотація мала дати глядачу зрозуміти, що це гра. Це вже початок діалогу, і глядач мав з анотації зрозуміти, що вистава буде позбавлена пафосу, який трохи притаманний самому роману. Це інтелектуальний роман, він написаний серйозно, складно. І ми хотіли трошечки збити пафос. Натякнути, що ми сучасний театр, актори, режисери, які вміють сміятися.

МС: Бачила вже перші відгуки після прем’єри? Як глядачі сприйняли нову виставу?

ХД: Трішки бачила й читала. Але хочу сказати, що ще на етапі задуму я зрозуміла, що це буде щось особливе. В мене не було сумніву, що це якісна, крута вистава. Щось таке, чого люди в контексті цього роману, думаю, не очікували. Відгуки такі самі: люди в захваті від режисерських рішень, від того, як ми граємо зі світлом. Цікаво іноді трактують певні моменти.

Але бачила й відгуки про те, що вистава довга. Хоча я до довгих вистав ставлюсь спокійно — навпаки, я їх люблю. Якщо це класно, то для мене чим довше, тим краще.

МС: Що б ти порадила тим, хто збирається на наступний показ «Доктора Серафікуса»?

ХД: Тим, хто читав роман, — це буде дуже цікава пригода. Там є відсилки в деталях: як ми рухаємось, як ми вдягнуті, як вибудовані мізансцени. Це такий паралельний детектив-мозаїка — зібрати оці заховані дрібниці. А тим, хто не читав, — дивитися уважно і обов’язково поїсти перед виставою.

МС: Нарешті я дочекався такої рекомендації!

ХД: Тому що один глядач писав: я був голодний, мене дратувало, що вони на сцені їдять, а я не можу. І я колись сама ходила на «Самотній захід» на Лівий берег. І я була голодна. І даремно — у мене були не ті думки, не те сприйняття. Тому, люди, будь ласка, їжте!

Фото: Дарина Лавренко, Малий театр

МС: Малий театр вражає своєю продуктивністю. «Леонардо», «Серендипіті», «Урок», «Людина-подушка», тепер «Доктор Серафікус». Ми не встигаємо планувати походи на прем’єри. Звідки така продуктивність — і твоя, і Малого?

ХД: Мені аж щемко про це говорити — боюся наврочити… У нас дуже заряджена команда. Можливо, ми помиляємося, — але нам здається, що ми розуміємо, як робити хороший театр. І чим менше факторів нам заважає його робити, тим більше ми його робимо. На цьому етапі складно, але можливості є. І ми створюємо, ми всі заряджені, нам цікаво. Ми фанати.

МС: А де ти персонально знаходиш ресурс? Три прем’єри за півроку…

ХД: Там і знаходжу. На репетиціях, на виставах, від людей, з якими я працюю, від глядачів. Куди я віддаю — там і беру.

МС: Коли я дивився «Серендипіті», в мене виникло відчуття, що Ів — це ти, а ти — це Ів. Я навіть бачив в Інсті твій коментар, що ця героїня в певному сенсі тобі близька. Розкажи про неї.

ХД: Це довга історія. Я точно знала, що граю у Стаса (реж. Станіслав Весельський) у «Докторі Серафікусі», а потім був Юра (режисер Юрій Кулініч) з «Уроком». Марія Шварньова (режисерка) задумала «Серендипіті» раніше, але прокомунікувала останньою. Тож Дмитро (Дмитро Весельський, художній керівник Малого театру) запропонував взяти на роль іншу акторку — щоб від мене не залежав театр, щоб я мала сили.

Тож я відпустила історію з «Серендипіті». А потім… Лара (Лариса Шелоумова), Мотор (Марія Моторна), Марія, я: ми створені, щоб зробити разом виставу. І Марія каже: «Ось п’єса, тут три чоловіки. А я хочу зробити текст про трьох жінок. І щоб це було більше нашого, ніж драматургічного». У результаті ми витіснили майже все драматургічне, заповнивши його справді нашими історіями.

Якщо чесно, мені не дуже подобається грати ту, яка не може сказати свою думку. Я пам’ятаю репетицію, коли навіть дещо «закусилася» з Марією — доводила, що так не буває. Моя героїня робить весілля не таким, як хоче вона, а таке, як хочуть батьки. Я кажу: «Я б ніколи так не зробила». Марія: «Дивись, такі люди існують». Я: «Ні, не існують». Розійшлися.

Приходжу додому і кажу Стасу: «Марія хоче з мене зробити трішки ганчірку, мою персонажку». А Стас: «Ну це ж персонаж, і що? Може, тобі неприємно, бо це дещо схоже на тебе. І на те, що ти бореш в собі»…

І я така… Так! Це тригернуло.

Наступного дня я прийшла до Марії: «Сорі, ти мене зачепила. Я просто хочу грати сильних персонажок. Але я обдумала все вночі. Я її зіграю максимально переляканою, невпевненою… Може, люди взагалі зрозуміють, що це нормально — бути такою, а потім стати іншою. В кінці, без спойлерів, вона ж всім роздає. Ця трансформація комусь, можливо, щось підкаже. Або людина зрозуміє, що вона не одна така».

Власне, тому і схожа… Хоч мені це до певної міри неприємно — але вона схожа на мене, я схожа на Ів.

МС: Це сміливе зізнання. Я ледь не вперше чую від актора, що він не хотів грати персонажа, який насправді схожий на нього.

ХД: Є в мене складнощі з тим, щоб відстояти свої кордони. Буває, що складно сказати «ні». Буває, що складно напряму висловити свою думку, якщо вона дуже відрізняється від інших. Я з цим борюсь все життя. Я дуже намагаюся бути хорошою і всім подобатися. Але потім настає момент, коли ти маєш обрати: ти з собою, ти є ти — чи ти є та, яка подобається. 

Про жіночу дружбу: коли актриса актрисі подруга?

МС: Після вистави у вас була дискусія про жіночу дружбу — чи існує вона. Чи існує жіноча дружба в акторському колективі — особливо коли подружки-актриси працюють в одному театрі?

ХД: Особливо легко їй існувати, якщо ви типажно не перетинаєтесь. У мене було таке, коли ти з подругою на одній ролі. Це складно. Бо все одно в тебе є думки… Кого випустять на прем’єру, або на чий склад прийдуть медіа, критики. Це було. І ти від цього страждаєш, переживаєш.

МС: А це є у всіх? Чесно — ті, хто кажуть «у мене такого не було, я не заздрив», — правду говорять?

ХД: Я не можу узагальнювати. Але мені здається, щось подібне має бути у всіх. Просто хтось приймає це ближче, хтось спокійніше ставиться. Щоб зовсім не було такого… не знаю, може й є такі святі. Але з віком все якось минає і така конкуренція перестає для тебе існувати, лишається здоровий азарт.

МС: Який тип роботи з режисером тобі ближчий — повний карт-бланш для актора чи більш директивний?

ХД: Чесно кажучи, не можу уявити, як актору може сподобатися директивний варіант. Це має бути співпраця. Ідеально, коли ти сміливо можеш щось пропонувати, сперечатися, коли ви робите 10 разів, щоб знайти найкращий. Або коли після вистави режисер підходить і каже: ти отут зробила не так, як я казав. А в тебе є причини, чому ти так зробила. І тут треба не тикати носом, а сісти і обговорити. Тоді це класно.

МС: На сторінці Школи Малого театру був пост про метод Жолдака. Часто говорять, що це жорсткий метод знеособлення актора, заганяння в рамки.

ХД: Тут така історія. Якщо ти можеш творити в таких умовах, і твоє натхнення, твоє бажання нікуди не дівається, — клас. У мене були режисери-диктатори, скажімо так. І через те, що я там дуже хотіла працювати або саме грати цю роль, я собі придумувала: окей, це мої рамки, вони супержорсткі — але навіть в них я знайду свободу. Пару доданих подихів та рухів, поворотів, не вказаних режисером, а доданих самостійно — і я відчувала, що я творець цього шматка вистави.

Насправді можна навіть в таких умовах знайти, де тобі щось створити самому. Але за згодою. Якщо ти мучаєшся в таких умовах з таким режисером, якщо тобі не класно — не треба таке робити.

МС: Ти засновниця Школи Малого театру. Як вона з’явилась?

ХД: Я викладала в іншій школі, і мені це страшенно подобалось. Я викладала в дітей, потім у дорослих. Коли ти у дорослих людей бачиш цей прогрес — це якась фантастика. Кожен день здається недаремно прожитим: умовно 15 людей чомусь навчаються, і ти це бачиш. Це шок, це дуже приємно.

Школа була суперхороша, єдине — мені всього було мало. Я хотіла більше створювати. Думала: блін, а якщо додати ще це? Хотіла трохи міняти правила — вони були непогані, але вони були їхні. А мені не вистачало моїх правил. І Стас, мій чоловік, каже: давай відкриємо свою.

Стас ризикований. Він вірить у те, що робить, без сумніву. Вірить в сили, в те, що життя обернеться саме так, як треба. У мене такого немає. А я знаю, як викладати, як вибудовувати програму. Так і зійшлися. Він взяв на себе всі організаційні та фінансові хлопоти, приміщення, і в жовтні 2023-го ми відкрили перший курс.

Я придумала цікаву мотиваційну річ: на кожен четвертий майстер-клас приходить актор з Малого театру. Це відбувається в Малому театрі. І ми запрошуємо студентів на репетиції професійного театру. Там є внутрішні лекції — вони теж можуть це відвідувати, з акторами спілкуватися. Перший курс ми так і втілили. Мотор (акторка Марія Моторна) і Чебан (актор Ігор Чебан) прийшли проводити майстер-класи. Вони такі заряджені, класні. Кажуть: нам так сподобалось, ми б ще викладали і викладали.

Так ми орендували приміщення на Гончара. Менше, ніж зараз. Потім переїхали на Михайлівську.

МС: Хто йде до вас на дорослі курси? Якою є основна мотивація людей?

ХД: Різна. Хтось втілює мрії дитинства. Хтось шукає класної компанії, і йому не так важлива сцена, як тусуватись з прикольними людьми. Бо хто захоче займатись театром? Тільки прикольні дивні люди. Хтось приходить щось у собі подолати. Хтось — фанат театру і хоче спробувати на власній шкірі.

Курс у нас довгий — дев’ять місяців і закінчується виставою. Потім можна перейти в лабораторію — це вже тільки для тих, хто закінчив базовий. Там зовсім інша програма, складніша. Якщо на базовому актори проводять по одному майстер-класу, то в лабораторії вони працюють блоками.

МС: А як ви оцінюєте результати? Чи є ті, хто після Школи долучився до професійних театрів, до Малого театру?

ХД: Виставу «Доктор Серафікус» грають чотири актори. Майже три години вистави — чотири великі ролі. І одну з них грає наш студент, Ігор Бідненко. І ще в нашу легендарну «Холодну м’яту» ввели студентку Яну Поліщук.

МС: У «Серендипіті» твоя героїня намагається висловити свою думку і не сказати нічого водночас. Як ти особисто даєш зворотний зв’язок студентам, які грають щось, і це щось не дуже ок?

ХД: По-перше, я завжди кажу правду. Якою б вона не була — можу її обережно упакувати. У студентів навіть є мем на цю тему. Мем полягає в тому, що Христя — це «ефект бутерброда». Десь колись я прочитала: якщо треба сказати людині щось неприємне, спочатку кажеш щось приємне, потім наповнюєш всякими неприємними начинками, і закриваєш приємним. Власне, бутерброд. Сендвіч.

Так, часом, коли було дійсно не дуже ок, вони кажуть: «У Христі сьогодні був ефект бутерброда без верхньої булочки».

Звісно, треба з людьми працювати обережно. Я ж сама це переживала. Були коректні режисери, були некоректні. Були маніпулятори, жорстокі люди, режисери, які не могли сформулювати нічого. І тобі: «Грай краще».

Фото: Дарина Лавренко, Малий театр

МС: Ти колись сказала, що хорошого актора можна визначити на слух — навіть із заплющеними очима. Як ти пояснюєш це студентам?

ХД: Коли щось дійсно відбувається — тут і зараз, з актором на сцені.

МС: Що означає «відбувається»?

ХД: Між акторами. Якщо це моновистава — між актором і глядачем, бо в такому випадку твій партнер — це глядач. Коли щось справді створюється тут і зараз — ти легко можеш визначити це на слух, почуєш. Звісно, це легко й побачити.

Це або просто «машина», заведена штучно, яка ніяк не діє на людину в залі. Або щось хитке, крихке творення, таке, що здається ти зараз дихнеш — і воно перерветься. Лише живе на сцені може говорити, діяти, впливати на живе у залі.

Навіть у виставах із жорсткою формою, як «Подорож ученого доктора Леонардо», де форма переважає (здавалося б, що там може створитись?) є багато простору для такого творення. У пластичних виставах — ми ж відчуваємо, коли воно «так», а коли «ні».

Тобто ти бачиш, коли актори чують, бачать одне одного. Це база. Чи вони щось зараз народили, чи народили це давно і зараз просто відтворюють. Талановито, але повторюють. І так, це “потворюють” може бути навіть красивим, дуже веселим, смішним, драматичним. Але ти завжди бачиш — це створення чи це відтворення.

МС: Критики українського театру наполягають на тому, що у нас домінує «відтворення». Мені здалося, що ваше «Серендипіті» — це також такий собі стьоб з українського театру. Білий квадрат, на який ви всі дивитесь. Я подумав: ось Малий театр зараз сміється з усіх театрів, які надули щоки і видають свої «білі» квадрати геніальними.

ХД: Це стьоб в цілому над словом «мистецтво», над поняттям мистецтво, над модою на мистецтво і над театром зокрема. У героїні Лари — Мадлен — багато різких висловлювань щодо цього, у Мотор навпаки. Вони балансують. Це така легенька вудочка, щоб люди подумали іноді.

МС: Як же тоді зрозуміти — театр якісний чи ні?

ХД: Так само чи відбувається там щось. Чи є там щось живе для актора, чи відкриває він своє, чи дає щось більше крім гарно завченого тексту. Це перший критерій. Буває дуже класна, гарна, динамічна, різнопланова вистава — всього багато, а головного нема. Актори з акторами не зустрічаються, між ними насправді нічого не стається — і всі ці прикраси стають просто прикрасами, твій інтерес гаситься.

А щодо застарілого, шароварщини, про яку говорять — мені щастить бачити вистави, де цього немає. Награвання, імітування інколи бувають присутні, але щоб зайти в театр і потрапити в 2000-ний рік — такого я давно не бачила.

МС: Окрім вистав Малого театру — було щось, що тебе зачепило за останній рік-два?

ХД: Я намагаюся ходити в театри, коли є вільний час. Але субота, неділя, п’ятниця — ми завжди граємо. І ще — я не прошу запрошень. Якось не люблю просити запрошення, я волію сама купувати квитки на вистави. А щоб купити квиток у Театр Франка, треба знати розклад свого життя на найближчі три місяці. Я цього собі дозволити не можу — школа, студенти, репетиції, вистави. Я не можу знати, чи буде в мене щось у суботу ввечері. Дуже шкодую — дуже хочу потрапити в Театр Франка. Як глядач ;)

В інші театри ходжу. Найчастіше — Лівий берег. Мені імпонує цей театр. Я колись там працювала, дуже давно — то був зовсім інший театр. Але й нинішній мені дуже любий. Минулого сезону для мене найкращою виставою був «Хальт». А цього — все йде до того, що буде «Кавказьке крейдяне коло». «Робота з тінню» Тамари Трунової — шик.

Інтерв'ю: Максим Сидоренко
Автор фото: Микита Делюков