Ласкаво просимо, welcome! In cabaret, у кабаре, до «Кабаре»!..

Київ. 2024-й рік. Травень. Бомбосховище.
3:08 ночі.

“Dear iPhone,
Сподіваюся, що я зможу довіритися тобі, як нікому дотепер не довіряла.

Вчора ми були на мюзиклі «Кабаре».
А через 6 годин після цього у бік Києва та інших міст полетіла чергова партія ракет. Знову…

«Кабаре» може виявитись останньою виставою в моєму житті, але це лише підтвердить, що всі її автори і творці – до болю талановиті люди.
Бо історія, написана у 1939-му, звучить так, наче вона – про наше сьогодення…”

Той запис, зроблений в укритті, перервався через п’ятнадцять абзаців, рівно о 05:21 – коли пролунав сигнал відбою. До чергової повітряної тривоги залишалося 3 години 54 хвилини, а до мого наступного «Кабаре» в Молодому театрі – ще два роки.

У травні 2026-го я подивилась цю виставу вдруге.

За цей час багато чого змінилося – і в країні, і в театрі, і за лаштунками. Навіть публіка, як мені здалося, стала дещо інакшою.

Можливо, вплинуло ще й те, що напередодні показу в Києві був черговий день жалоби (тоді через обстріл військами РФ у столиці за ніч загинули 24 людини).

Щось і досі залишається незмінним. На жаль.

Але мистецтво не стоїть на місці – і «Кабаре» так само невтомно, як і колись, дзеркалить наші реалії.

В основі мюзиклу «Кабаре» – роман Крістофера Ішервуда «Прощавай, Берлін!» (1939 р.). Джон Ван Друтен поклав його в основу пʼєси «Я – камера», за якою і відбулася прем'єра шоу – наприкінці 1966 року.

Показів було більше тисячі, постановку часто супроводжувала критика (а подекуди – і відвертий хейт), але глядачів від того не меншало. Далі з’явилася знаменита екранізація, пішли «Оскари», «Глобуси» і ще тисячі театральних версій «Кабаре» по всьому світу. Одна з них – в українському Молодому театрі.

Премʼєра за бродвейською ліцензією відбулась тут 1 грудня 2023 року.

«Місяць сходить знов,
Сонце знов встає.
Ти навчишся миритися з тим, що є...»

За сюжетом, час і місце дії – Берлін, 1930-ті, коли нацизм  у Німеччині стрімко набуває сили.

В основі історії – дві контрастні романтичні лінії. З одного боку – бурхливий роман американського письменника Кліффорда Бредшоу та співачки Саллі Боулз. З іншого – «заборонене» кохання німкені фройляйн Шнайдер та єврейського лавочника гера Шульца.

Фон і каталізатор для людських драм – нічний клуб «Kit Kat». Драйв, веселощі, епатажні номери та шалені витівки ведучого-Емсі – все це стає оазисом втечі від реальності, в якому люди до останнього вдають, що нічого страшного не  відбувається.

Катастрофа, втім, уже на порозі і досить виразно грюкає у двері. Часто – кулаком давно знайомого сусіда.

Жанр кабаре, що сформувався у період La Belle Époque, завжди поєднував сатиру, пародію та вокально-хореографічні номери. Проте Молодий театр відмовився від звичних штампів. Як розказав у одному з інтервʼю актор вистави Артем Мартинішин (виконавець ролі Ернста Людвіга), акторам довелося віднайти нову, психологічну форму цього жанру – без водевільного перегравання і без надмірного драматизму.

Масштаб української постановки – ще один привід для здивування. Понад сімдесят людей на сцені та за лаштунками (включно з Freedom Ballet та живим оркестром), двоповерхова декорація, постійна координація артистів із диригентом Дмитром Саратським, живий жіночий бенд на сцені... На виході маємо злагоджений механізм, у якому критично важлива кожна деталь.

Костюми, створені для вистави Дарією Білою, поєднують ексцентрику і позачасовість. Багатоелементне вбрання, водночас розкішне і розпусне, виглядає так, ніби його витягли з горища чиєїсь прабабусі-неформалки – задля розваги, щоб зняти ретро-відео для тіктоку. Але раптом виявилось, що всі ці буфи, волани, лосини і «бірюльки на причинному місці» дуже пасують вокалістам і танцівникам одного з найсучасніших шоу країни.

Бо – мода циклічна, а наша пісня – гарна й нова…

До речі, саме завдяки тіктоку фраза «Never skip a Ukrainian cabaret video» перетворилася на соціально-культурний мем – коли шоу досягло піку своєї популярності. Мільйони лайків, коментарі, тренди з косплею, ліпсінки, фан-арт – усе це полетить на вас у соцмережах, варто лише забити в пошуку «Cabaret», «Ukrainian emcee» або «Ілля Чопоров» (як варіант – «a heartbreaking star of Ukrainian Cabaret»).

І це ще не враховуючи зворотного боку вірусної слави: шоу отримало і дозу традиційного «скрепного» хейту, з наріканнями на «розпусту», «вульгарність» і з класичним «Куди котиться театр?» (Фраза про бірюльки – якраз звідти).

Втім, усі ці факти і доводи – лише суха теорія. Справжній шок і магію театру, як відомо, можна відчути лише в глядацькому кріслі.

На перших хвилинах вистави намір творців «хоча б на дві години вирвати глядачів з болючої сірості військового часу та занурити їх у яскраве радісне життя…» викликає мало не сльози зворушення. Спільна туга за «нормальним» життям з його барвами і розвагами таки дається взнаки.

(І, до речі, це доволі закономірна реакція – якщо ви, звісно, жива людина).

Але саме тут і ховається пастка. Феєрична пастка. Побудована за всіма законами жанру кабаре.

Ще до кінця першої дії стає очевидним те, наскільки продуктивно ця яскрава естетика заохочує сміятися над нацистськими жартами, аплодувати нацистським жартам, підспівувати нацистським гімнам (наголос – на першому складі, але тут не принципово).

Пізніше доведеться докласти неабияких зусиль, щоб не зненавидіти Вікторію Ромашко, коли її героїня фройляйн Кост починає співати моторошну «Tomorrow belongs to me» (в українській версії: «День завтрашній –  тільки мій!»)

Страшніше – лише думки про те, що наступного разу захоплені глядачі можуть аплодувати не акторам, а їхнім «персонажам». У реальному житті.

«..На сьогодні забудьте про ваші проблеми.
У нас тут немає проблем.
Тут життя – прекрасне…»

На початку шоу ця фраза викликає овації.

А у фіналі від неї холоне кров.

Можливо, не всі про таке замислюються, але «Кабаре» Молодого театру – єдина у світі масштабна постановка цього мюзиклу, створена в розпал воєнних дій, під щоденними обстрілами, на території країни, яка захищається від нападників.

Веймарська Німеччина, що невпинно котиться у фашизм, стає тут неприхованою паралеллю із сучасною Російською Федерацією. Неприхованою – бо без балеринок зі свастиками та червоними прапорами теж не обійшлося. (Втім, усе досить помірно,  в межах ліцензії. Мій персональний страх побачити тут чергову карикатуру на лебедині озера, на щастя, не виправдався).

Класичний бродвейський мюзикл є таким популярним і талановитим твором саме тому, що працює наче універсальне дзеркало будь-якого суспільства, яке переживає темні часи: тут і життя на порозі катастрофи, і «бенкет під час чуми», ілюзії безпеки, «аполітичність», питання вибору, компроміси із совістю... Словом, наша стрічка новин останні кілька років.

А іноді результат навіть виходить за межі початкового задуму творців вистави.

Контекст 2024-2026 років в Україні помітно змінився порівняно з початком повномасштабного вторгнення. Численні втрати, напруженість, втома та поляризація суспільства додають нового звучання знайомим та давно відшліфованим фразам і сценам.

Зрештою, від самого початку ця постановка була глибшою за терапевтичні театральні рефлексії, характерні для початку великої війни. І з плином часу шоу лише збагатилося новими відтінками та відголосками жорстокої буденності.

«Кабаре» показує суспільство, яке розпадається зсередини ще до того, як вірус ненависті остаточно поглине всіх навколо і призведе до трагедії. Зло починають творити вчорашні друзі, сусіди та колеги, які вірять, що «очищають» і «захищають» свою країну.

Аналогії з ворогом і зараз чіткі та очевидні, і тим сильніше вистава діє як попередження, антидот і обережне (поки що) нагадування про те, до яких непоправних наслідків можуть призвести внутрішні суперечки, «полювання на відьом», стихійне цькування незгодних та розподіл на «справжніх» і «несправжніх» патріотів.

Вистава (свідомо чи мимоволі) застерігає: якщо у відсічі супротивнику запозичити його ж методи – ворог отримає перевагу.

І саме через це, напевно, стає так моторошно від оплесків під час фінальної пісні…

ʼDear iPhone,

Дуже сподіваюся, що я встигну подивитись цю виставу втретє – на цій же сцені, в цій же країні. Але без перерв на повітряну тривогу і без необхідності писати відгуки про виставу у бомбосховищі.
І без війни.

Серпень 2026 року.
00:50, коридор.

Дев’ять хвилин після відбою чергової повітряної тривоги.

Автор: Вікторія Іванова
Фото: Микита Делюков