Метод 46: коли від #НеМовчи до #НеДивися один крок

Написати відгук на виставу, яка не викликала захоплення, особливо коли йдеться про постановку у знаному українському театрі, — завдання непросте. Адже смаки — річ індивідуальна, як і наші уявлення про місію театру, власний досвід, емоційний контекст, очікування. І те, що не «заграло» для одного, може стати одкровенням для іншого. Та саме для цього ми з Нікітою Делюковим і створювали це медіа — щоб тут звучали живі, чесні голоси. Голоси, які не бояться висловлювати враження, навіть коли вони не найприємніші. Цього разу я — не лише глядач, а й автор, і цього разу — не мовчатиму.

Максим Сидоренко··6 хв читання
Метод 46: коли від #НеМовчи до #НеДивися один крок

Дикий театр
Прем`єра 6 червня 2025 р.
Авторка Катерина Пенькова
Режисер Олекса Гладушевський

АКТ 1. Що це було? Прелюдія.

Отже, «Метод 46». Для тих, хто бодай трохи стежить за українською культурою, а тим паче — театром, зрозуміло, що йдеться про кейс Білоуса.

Звинувачений у сексуальному насильстві, домаганнях, зловживанні владою — та, зрештою, у чому тільки не звинувачений — керівник Молодого театру перетворився за три місяці з успішного менеджера та режисера на «ґвалтівника».

46 акторів та співробітників театру підписали звернення до КМДА з вимогою усунути художнього керівника Молодого театру з посади. Коли їх не почули, ініціативна група оформила «46» у справжній рух і розпочала боротьбу.

І ця боротьба — без перебільшення — має увійти до підручників із соціології, політології та психології. Тут було все: винесення конфлікту в публічну площину через соціальні мережі та медіа, розширення рамки проблеми від кейсу одного театру до історії всієї індустрії (приклад якісного фреймінгу), демонізація й кенселінг Білоуса як митця, залучення до конфлікту лідерів думок, ескалація протистояння з виведенням його на політичний рівень. Фактично, Білоуса усунули лише тоді, коли в повітрі запахло смаженим не для кого-небудь, а для самого пана Кличка.

Усе це відбувалося на тлі офіційних відписок органів влади, мовчання самого Білоуса, а головне — особистих трагедій тих, хто справді міг пережити насильство, а також тих, хто був поруч із ним і свідомо чи несвідомо «не помічав гріха» за майстром.

Ну що, відчуваєте, який контекст? Неспростий, м’яко кажучи. Тож коли у квітні 2025 року «Дикий» анонсував виставу «Метод 46», ми подумали: «Ух… Успіхів вам на цьому непростому шляху».

Багатообіцяючим був і опис до вистави:

«У модному домі великого Майстра йде підготовка до грандіозного шоу за участю молодих акторок і моделей… Щоб вирватися з пекла, героїні вирішують не мовчати й піти проти системи».

Здавалося, ми мали всі шанси побачити виставу, яка б переосмислила події в Молодому театрі, поставила діагноз нашому суспільству, заговорила б про насильство й мовчання — сміливо, сучасно, глибоко.

Натомість ми отримали…

Буратіно — на сцену. 

Із перших секунд вистави на сцені з’являються три дівчини, які дефілюють перед двома панами. Один із них — очевидно, «замовник» свята — Майстер.

Звісно, Майстер за сюжетом — не хто інший, як прототип пана Білоуса.

Майстер у «Методі 46» — це хамовитий, грубий, неотесаний, психований, жорстокий, цинічний, а головне — тупуватий ХТОСЬ, дуже схожий на… Карабаса-Барабаса з радянського фільму про Буратіно.

Він проявляє неспровоковану агресію. Він просто є авторитетом для всіх навколо — без пояснень, без мотивації. Люди поруч готові беззастережно виконувати його накази. Він нахрапом «бере» всіх дівчат, які трапляються йому на шляху.

Дисонанс між тим, яким постає цей Майстер, і тією владою, яку він начебто має над оточенням, настільки разючий, що раз за разом виникало запитання: чи не дивимося ми виставу, де всі персонажі — трохи психічно хворі?

Чи усвідомлювали пан Гладушевський і пані Катерина Пенькова, що, показуючи головного антигероя саме таким, вони змішують з багном і його жертв? Чи розуміють вони, що персонаж, який викликає лише огиду й глузливу усмішку, кидає велику тінь від своєї широкої спини на всіх, хто погодився бути поруч?

Гола правда.

Першою жертвою «Методу 46» стає не модель і не акторка. Жертвою стає асистент — чи то студент, який, очевидно, «щось не те» зробив із виставою «Мертві душі». Що саме — не пояснюється. Можливо, справа в тому, що він доклався до вдягання трьох акторок у шуби й перуки?

Та це не має значення. Важливо інше: персонаж у виставі мусить бути покараний за несмак. А покарання — роздягнутись догола. А потім, звісно, пройтися глядацькою залою. Сцена напружена, залу охоплює ніяковість… але не надовго. Чому?

Тому що голі чоловічі тіла з цього моменту стають нормою вистави. Пісюнами доведеться посвітити всім — у тому числі й самому Майстру.

Голі чоловіки танцюють. Голий чоловік грає на гітарі. Голі чоловіки лежать на п’єдесталі. Голі чоловіки оточують героїню після її зґвалтування ще одним голим чоловіком.

Апогеєм «голої правди» стане дефіле чоловіків із написами на спинах і грудях: «сором», «насильство», з плакатами в руках — майже копіями тих, що їх тримали учасники протесту під стінами КМДА.

У передмові до вистави керівниця театру Ярослава Кравченко запевнила: «Роздягати у виставі будемо тільки чоловіків». Цей задум реалізовано сповна — роздягнули всіх males.

Звісно, це можна прочитати як меседж: «Об’єктивуєте жінку? Вважаєте її лише тілом? Ось вам пісюнів. Дивіться на чоловіків. Вони теж голі. Вони теж можуть бути об’єктами погляду. Подобається?»

Можливо, пан Гладушевський і хотів донести ідею на кшталт: «Ось так ми роздягаємо жінок». Але старе українське прислів’я «Що занадто — те не здраво» дуже влучно описує те, що відбулося на сцені.

Кульмінація у вигляді еякуляції.

Кульмінацією вистави, одним із найемоційніших її моментів мав стати епізод, коли студентка розповідає, як викладач еякулював їй в рот після орального сексу, до якого він примусив її, опинившись наодинці.

Щира посмішка викладача після еякуляції, така щира, але розгублена посмішка студентки, зі спермою в роті, намагання змити присмак еякуляту водою після закінчення акту. Ви це читаєте, тому що ми це чули.

Чули ми це від студентки курсу Майстра, яка опинилася в кабінеті Майстра так само, як опинялися акторки, що далі звинувачували пана Білоуса у домаганнях.

Звісно, подібний опис додає гостроти сцені… але аж ніяк не змушує глядача співпереживати молодій пані, яка через свою недосвідченість опиняється в такій ситуації. Відчуття відрази, яке, очевидно, хотіли викликати пан Гладушевський та пані Пенькова, натуралізм сцени, де майстер опиняється голим за спиною акторки… перериваються сміхом зали, яку відверто повеселило те, що під час “Акту” до кабінету Майстра несподівано завітав чи то студент, чи то підлеглий пана Майстра.

До речі, ви ж зрозуміли, що ми іще з вами дивимося виставу про “Метод 46”?

Світлі плями

Автор цього відгуку міг би продовжити перелічувати недоліки. Наприклад, світловика, який, здається, проспав половину вистави й не завжди міг знайти акторів на сцені. Або дешеве музичне оформлення з надуманим нагнітанням «хорору». Або не надто тонку відсилку до «Шинелі» Білоуса — вистави, в якій грає більшість учасників «групи 46» і яка, на відміну від «Методу 46», дійсно є шедевром.

Але давайте трохи позитиву.

Актори. Вони пройшли свого роду випробування — емоційне, тілесне, професійне. Усім — респект. Бо роздягнутися перед 400 людьми в залі — це не те саме, що піти в душ із чоловіками у Спортлайфі.

Актриси. Особливо запам’ятався епізод-сповідь однієї з трьох подруг, героїні, яка, стікаючи потом (нагадую, вона в шубі), емоційно розповідає, що з нею сталося. Сцена була щирою, глибокою й людяною — і викликала нарешті ті справжні емоції, які мала би викликати вся вистава.

Глядачі. Так, сподобалися навіть вони — ті, хто не лише досидів до кінця, а й щиро аплодував. Не з ввічливості. Не за звичкою. А від серця.

І актори Молодого. Вони були в залі. І, можливо, саме їхня присутність нагадувала: ми досі в театрі.


Підписуйтесь на сторінки Teatr.Media в Instagram, а також слухайте нові випуски нашого подкасту Станція Театральна на YouTube.