Сон Кассандри: збій у матриці на київській сцені

Постановка Ґжеґожа Яжини в Києві – подія, про яку почали говорити задовго до прем’єри і в українських, і в європейських медіа. Одне з найгучніших імен польського театру останніх тридцяти років, колишній художній керівник TR Warszawa (з 1998 до 2022 року), Яжина був свого часу серед реформаторів польської сцени.

Наприкінці 1990-х його покоління виборювало власний стиль у жорсткому протистоянні з корифеями традиційного (на той час) театру. Яжина увірвався на сцену з кліповим «монтажем», жорстким світлом і реактивною соціальною оптикою. Його культові роботи – «Тропічне шаленство», «2007: Macbeth», «T.E.O.R.E.M.A.T.», «4.48 Psychosis» та «Między nami dobrze jest» – стали важливими віхами трансформації польської сцени.

І ось тепер польська команда приїхала ставити виставу на українській сцені – під регулярний гул сирен і вибухи.

Текст вистави, складений спільно режисером та Романом Павловським-Фельбергом – свого роду психоаналітичний трилер про історичну памʼять.

На початку дійства наша героїня Касс (Наталія Кобізька) вже третій місяць як перебуває у стані амнезії. Вона начебто памʼятає щось про недавню війну, але не може згадати, що з нею сталося. Поруч – її вірний супутник (і впливовий політик) Аґам (Акмал Гурєзов) та лікар-психотерапевт Аполло (Віталій Ажнов).

Аґам розповідає Касс свою версію минулих подій, Аполло вводить її у стан сну-гіпнозу, щоб вона пошукала себе сама. Так на сцені з’являється другий часовий (і просторовий) вимір – витягнутий з підсвідомості міф про Кассандру, разом із кількома дотичними до нього персонажами. А сама історія античної провісниці виявляється якщо не частиною ДНК нашої героїні Касс, то принаймні її забутим і витісненим зі свідомості альтер-его.

В принципі, майже вся ця інформація міститься у описі до вистави на сайтах обох театрів. Тому інтрига сюжету зводиться більше до розмежування і вирізнення хитросплетених паралелей Касс – Кассандра, Аґам – Аґамемнон, Клистра – Клитемнестра і так далі. Для полегшення життя глядачів всі ці міжепохальні зв’язки теж позначені на сайті. Дуже раджу прочитати перед виставою. Згодиться стовідсотково.

Якщо вам здалося, що історія про стерті спогади і хитрого лікаря трохи нагадує сюжет четвертої «Матриці» – то нас таких уже мінімум двоє. Бо ці асоціації були ще на етапі прочитання синопсису.

А тут ще й ім’я одного з персонажів – Неоптолем (в миру – просто Нео) (Павло Текучев), деякі сцени у виставі підсвічуються зеленим, а Аполло-Ажнов виявляється таким самим хитруном, як і Аналітик у блокбастері Лани Вачовскі.

Хіба що.. з точністю до навпаки – він намагається не затерти пам’ять Касс ілюзіями, а спонукати її до пошуку істини.

Недарма однією з рис режисерського почерку пана Яжини називають віртуозне вплітання елементів масової культури до театрального дійства.

Втім, оммажі це чи вільні глядацькі асоціації – хай розкажуть критики.

Час повертатись до міфу.

Автори поєднали  «Іліаду» Гомера, «Аґамемнон» Есхіла, «Троянок» Жана-Поля Сартра (за мотивами Евріпіда) та поему «Кассандра» Лесі Українки. На цьому монументальному багатошаровому полотні постає історія непочутої пророчиці – жінки, яка бачить майбутню катастрофу, але не може переконати в її невідворотності тих, хто поруч.

Не хочеться і тут дублювати заяложене кліше про деконструкцію міфу, але режисер дійсно розбирає механізм відомого античного канону, переносить його у сучасний український контекст і «оживляє». Чи намагається оживити.

Постать головної героїні ніби «розщеплюється» на дві сутності – Касс/Кассандру, провісницю, та Андру/Андромаху (Ольга Голдис), матір і дружину, яка проживає тотальну втрату: її чоловіка Гектора вбили на війні, а дитину скинули з міського муру.

Касс – уособлення пам'яті та травми. Вона прагне віднайти страшну правду і домогтися правосуддя – попри те, що це завдає нестерпного болю.

Андра ж демонструє роботу захисних механізмів психіки, зокрема витіснення. Вона намагається «залікувати» шрами найпростішим шляхом: забути пережите, стерти жахи, адаптуватися під нову реальність (і так, іноді навіть підкоритися загарбнику чи обставинам), аби просто вижити.

Третя грань жіночого досвіду, не акцентована в назві, але багато в чому вирішальна за сюжетом – Клистра/Клитемнестра (Тетяна Міхіна), втілення жаги розплати за брехню, вбиту дитину та понівечене життя.

Вектор часу теж трансформується. Кассандра Ґжеґожа Яжини так само має пророчий дар, але він спирається на здатність пам’ятати про минуле. Бо без пам’яті про минуле немає майбутнього.

Якщо вам здається, що у цих рефлексіях забагато психології, то ось ще  один бонус від режисера.Тіні. Ті самі, юнгіанські.

Приховані сторони характерів у виставі матеріалізовані і візуалізовані буквально – ролі тіней-двійників виконують окремі актори. Причому вони настільки майстерно дублюють дії персонажів на авансцені, що спершу навіть здаються частиною фонової відеопроекції.

Дуже гіпнотична, неординарна та інтригуюча лінія, яка, щоправда, якось дуже швидко і не дуже зрозуміло вичерпала себе. Тіні непомітно розчинились десь між двома сценічними часопросторами.

Анонси очікуваного Cassandra Project обіцяли особливу кінематографічну естетику та новітні AR/VR-технології.

І сподівання виправдались. На сцені постав складний синтез із триплановими проєкціями Збіґнєва Бжимека та світловими малюнками Олександра Провалінського.

Трипланові проєкції – технічно складна і нова (наскільки я розумію)  для наших майданчиків технологія. Втім, відгуки про відеоарт у «КΑΣΣ_ΑΝΔΡІ» після премʼєри були різними, іноді – прямо протилежними.

Проблема, імовірно, у тому, що всі ці неймовірні фони та химерні 3D-сплетіння зчитувалися далеко не з усіх глядацьких місць, і частині залу загальну картинку доводилось дещо дофантазовувати. А з певної відстані сцена асоціювалася скоріше з кадрами зі старих науково-фантастичних фільмів. Проекції-діафільми, кольорова заливка, тягуча пластика героїв у супроводі синтетичної музики – і ось перед нами уже ретро-кіношний «космічний» антураж. Чесно кажучи, я сама кілька разів за час першої дії згадала «Гостю з майбутнього»*.
*Дитячий телефільм у жанрі наукової фантастики 1984 року).

Як результат – це складне і фінансово затратне новаторство іноді скидалося більше на радісну демонстрацію технічних можливостей майданчика, ніж на важливу і невід’ємну частину художнього задуму.

Ще один привід для глядацького збентеження – контраст у костюмах персонажів. Він теж здається скоріше дивним, ніж новаторським. Хоча спроба зрозуміти таке художнє рішення перетворюється на захопливу інтелектуальну вправу:

Основна дія перенесена у світ сучасного «вищого класу». Перед нами – світські розмови, вишукані інтер'єри, стильний одяг, елітні страви і напої. Паралельний вимір (антична Троя) проявляється на сцені як чужорідний сюрреалістичний бекграунд. Так, ніби на сцені оживають сни Кассандри чи флешбеки з її підсвідомості. Тому, можливо, костюми «троянців» у виставі – підкреслено схематичні та стереотипні.

Настільки стереотипні, що подекуди нагадують театральний реквізит шкільної постановки.

Ще до премʼєри Яжина характеризував роботу з українськими акторами ось так:
«…за атмосферою, за своїм кліматом і рівнем розвитку український театр  тяжіє до польського театру кінця 90-х. А, власне, сама акторська майстерність, рівень підготовки акторів – на дуже високому рівні».

Режисер створив доволі стриману, дещо навіть відсторонену форму акторського існування на сцені. Франківці і лесівці дійсно поєдналися у єдиний гармонійний ансамбль. Але попри це лишилося враження, що, не до кінця занурившись у нову сценічну манеру, вони почали «заповнювати» простір більш звичними прийомами.

Підсилені інтонації, акцентовані жести, емоційне «дотискання» реплік – і, як наслідок, одна й та сама вистава нібито почала говорити двома несумісними театральними діалектами.

На тлі загальної емоційної лаконічності особливо вирізнився Віталій Ажнов у ролі лікаря Аполло/Аполлона. Самобутня і впізнавана акторська манера «прорвалася» крізь «закони жанру» і зробила його героя, нарцисичного трикстера-спокусника, підкреслено яскравим. Сцена, у якій Аполлон цілує власне відображення в дзеркалі, спричинила бурхливу реакцію глядачів – імовірно, уже дещо втомлених тягучим і монотонним інтелектуальним дійством.

Мене в цілому трохи дезорієнтувала така комбінація європейського новаторства і українського академізму. Втім, у численних захоплених відгуках є й інші точки зору. Вистава викликає різні думки і навіть дискусії – це, безумовно, один із її плюсів.

Наприклад, тепер мені цікаво, що саме Яжина вклав у формулу “театр кінця 90-х” і у фразу «за рівнем розвитку»: акторську школу, спосіб мислення, проблематику, естетику, організаційну структуру..? Бо є підозра, що український театр (і не забуваймо про незалежні сцени) за останні десятиліття пройшов шлях, який навряд чи можна описати однією часовою позначкою і універсальним епітетом.

Фінал спалахує сакраментальною фразою Кассандри: «Боги... їх сила в карі, а моя – в змаганні» (©️ Леся Українка). Антивоєнний феміністичний фокус – ще один із анонсованих акцентів Cassandra Project, заявленого як гостроактуальна історія про жіночий досвід війни.

Навряд чи для когось стане новиною те, що голос українських жінок у цій війні давно й дуже виразно присутній: у свідченнях, інтерв'ю, текстах, волонтерських практиках, публічних виступах.

Театральна спроба «дати голос жінці» неминуче стикається з високою планкою реальності. Українським глядачам, на жаль, є з чим порівнювати, тому будь-яка фальш, надмірність чи, навпаки, нестача стає особливо помітною.

Так, наприклад, запальний і яскравий фінальний монолог Кассандри звучав би переконливіше, якби став не лише декларацією відчаю і внутрішнього болю, а ще й органічним результатом розвитку драматургії. Поки що складно стверджувати, що внутрішній шлях героїні підводить до цієї кульмінації. Через це жіночий біль ризикує залишитися узагальненою формулою, а героїні – колективним образом страждання, а не самодостатніми персонажами зі своїми рішеннями й суперечностями.

За словами організаторів, виставу планують показувати за кордоном.
Складно дивитись на неї очима потенційних європейських глядачів, які дізнаються про реалії війни з заголовків під час скролінгу стрічки новин. Хочеться вірити, що сила мистецтва і акторська емоційність донесуть і до них основні меседжі.

І дуже схоже на те, що ця постановка зможе стати особливо затребуваною у післявоєнний період.  В часи, коли її можна буде подивитись із холодним розумом і в супроводі мистецьких дискусій та філософських міркувань.

Незмірна вдячність польській команді за готовність говорити про жіночий досвід війни та доносити цю тему за межами України не скасовує іншого питання: що саме ΚΑΣΣ_ΑΝΔΡΑ відкриває українським глядачам на п’ятому році повномасштабки?

Ще одна незручна тема – наша власна звичка дивитися на себе очима Європи, ніби її визнання має остаточно підтвердити цінність нашого досвіду. Вітчизняна творча спільнота досі аж надто шанобливо соромиться сама себе, коли стає поряд із європейським театром, хоча такий обмін досвідом, співпраця і діалог – безцінні і необхідні.

Можливо, саме через це масштабний проєкт «КАСС_АНДРА» і викликає певний когнітивний дисонанс: європейський театр приїхав до Києва, щоб розказати про український досвід, але, як виявилось, нелегко перевести цей досвід у вишукану сценічну мову, не спрощуючи його до узагальнених і знеособлених образів війни.

Чи не отримали ми як результат красивий європейський сон у київській реальності?
Чи виявився вдалим цей сміливий експеримент культурної дипломатії?
Перевірити все це ви зможете лише на власному досвіді.

20-21 листопада відбудуться покази на сцені театру Франка.
А новий майданчик може відкрити ще й нові, досі небачені перспективи.

Автор: Вікторія Іванова
Фото: Микита Делюков