Казка про Кафку

Театр «Папороть»
Вистава KAFKA FUSION
Реж. Сергій Бондаренко
Текст за Францем Кафкою
створив Тарас Меренков

Вечір 26 вересня ми провели у безпечній підземній залі камерного приміщення «Театру Імпровізації». Саме тут зіграли виставу KAFKA FUSION за мотивами Франца Кафки творці новонародженого театру «Папороть». То ж спробуємо зібрати пережите в текстове враження.

Fusion (синтез, мікс) почався одразу. Саме поняття в назві ніби передбачає круті жанрові віражі, водночас виправдує не завжди логічні стрибки між драматичним театром та чистим перформенсом. Але в цьому випадку професійні спостереження входять у протиріччя із захватом від побаченого. Ми ж усі притомні (нібито), й розуміємо, що Франц Кафка ніколи не пересувався на одній руці догори дригом, а його батько Герман не вимовляв мрійливих монологів ні в одному з творів свого геніального сина. Тим більше Герман Кафка ніколи не проявляв здібностей до музики, й тим паче не зберігав вдома саксофон. Отже ті, хто добре знається на біографіях обох Кафків, не побачить очікуваної достовірності. Адже автор вистави Тарас Меренков своє літературне захоплення трансформував в самостійний драматичний твір, де життя та творчість геніального чеського письменника слугує підґрунтям для сценічної фантазії.

І все ж таки вистава прицільно «кафківська».

Автор великодушно залишив кафкознавцям схему відносин батька й сина –Германа Кафки й власне Франца. А також вдало використав сюжет «Перетворення», який вже століття не дає спокою кіномитцям та театральним режисерам. Отже мікс вигаданих драматичних сцен родинних стосунків Кафки та знаменитої новели про людину-жука за текстом виявився доволі переконливим. А от  сценічна жанрова невизначеність спричинила розбурханість, як у сприйнятті цілісності вистави, так й в акторських втіленнях персонажів. Певні драматичні фрагменти без логічних розв`язок, не витримують жанрової трансформації та гальмують розвиток дії. 

У постановці, де всі мають підсилювати головного героя, робота акторів –   певна функція, типажний шарж.

Але жанрова акторська дотриманість, на жаль, час від часу кульгає. До прикладу: мати (артистка Зоряна Максимець) та сусідка Ліза (артистка Ірина Скубиря) намагаються грати зовнішню психологію, руйнуюючи метафоричну цілісність вирішення вистави.

А от лікарка у виконанні Міли Масько відтворює сюжетну функцію хірургині-чаклунки та переконливо керуює фантастичним перевтіленням Франца.

Жахлива історія про наслідки дитячої психотравми Германа Кафки має у виставі навіть кармічний сенс. З роду в рід переходить цькування таланту батьком своєї дитини.

Таку фабулу можна огорнути в обкладинку страшної казки. «Жив собі Герман Кафка. Був він жорстокий володар багатої крамниці. І був у нього син Франц, який мріяв стати письменником». Приблизно так. Чому казковість? Тому що фінал щасливий. Кохання перемогло чаклунство злої лікарки…

І ось тут про головне – драматичний конфлікт між батьком та сином, відтворюється двома талановитими виконавцями у абсолютно протилежних акторських системах існування. Театр психологічний та фізичний наче виборюють на наших очах першість за рівнем впливу на глядача, а мали б гармонійно співіснувати у сценічному просторі.

Франца Кафку втілює Максим Горді, досвідчений професійний мім та акробат. Лише маючи в команді артиста таких перформативних спроможностей, можна гарантувати глядачу наочне, вибудуване за фазами рухів перетворення людини в моторошного жука. Віддати належне режисеру Сергію Бондаренку, він влучно креслить цю пантомімічну мікросхему, змушуючи артиста до органічно психологічного перевтілення. Професійний мім Максим Горді, позбавлений притаманної пантомімі білої маски, блискуче відтворює внутрішньо кожне коливання духовного конфлікту Франца.

Кульмінацією вистави є віртуозно зроблена, на межі фізичних та психологічних можливостей, трансформація людини в гігантського жука. Артист наче позбавляється власного фізичного обличчя, а його тіло, здається, на рівні суглобів припиняє природу людського існування.

У жуків є така здібність – відчувши небезпеку, перекинутися на спину догори лапками, прикидаючись вмерлим. І от уявіть, що Максим Горді грає мертвого жука із жахаючою достовірністю! То ж ми спостерігаємо, як існує герой вже не в образі письменника, а в тілі моторошної комахи.

Германа Кафку – антоганіста мрійливому Францу – грає знаний артист та воїн Дмитро Лінартович. Хто бачив фільми метра українського кіно Михайла Іллєнка «Толока» та «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» впізнає улюбленого героя.

Дмитро Лінартович, гучно й агресивно від початку, змушує повірити – батько Франца – безжальний тиран. До образу -  чорна блискуча шкірянка та чорна шляпа, з-під якої спалахує шалений погляд впевненого самодура. Драматичні сцени за участі Дмитра Лінартовича перебільшеним тиском іноді руйнуть крихку внутрішню лінію головного героя, переакцентовуючи увагу глядача. Герман Кафка – чудовисько, яке є зовнішнім уособленням конфлікту письменника із власним «я». Тому їхні сцени потребують рівноправного акторського контрасту.  

Втім в житті Германа виникає лірична тема. Виявляється, Кафка-старший колись грав на саксофоні. Автор вистави знаходить місце монологу Германа про незбутню дитячу мрію саме в той момент, коли його син вже існує в тілі кумедно бридкого монстра. Протягом моно сцени, зверненої до глядача, цього чи то виправдання, чи то каятття, руки Дмитра Лінартовича стискаючись, поступово нагадують комашині лапи. Здається от ще мить, і страшне закляття лікарки перекинеться на батька.

Вчасно саксофон, який руками треба вилучити зі старої шухляди та зібрати, рятує людську істотність Германа. Вражає, як щемливо Дмитро Лінартович намагається заграти. Артист відвертається від глядача, спиною втілюючи відчай: саксофон мовчить, талант позбавлено голосу та безнадійно втрачено. З середини Германа дожерло внутрішнє чудовисько. Замість живого саксофона чуємо тужливу мелодію фонограми – тема людини, в якої замість душі – мертва комаха.

Постановочно точною знахідкою перформативної лінії вистави є двоє кумедних й водночас моторошних персонажів. Втілення нічних жахів безсоння Франца Кафки. Вони ж – санітари, які супроводжують перевтілення  героя в комаху. Дмитро Зіневський та Віктор Артемюк уособили своїм дуетом кафківський світогляд, знівечений розладами психіки та хворобливими сумліннями генія. Їхні пластичні мініатюри на внутрішньому акторському відчужені посилили не лише образ Франца Кафки, а й створили тривожно потойбічну атмосферу, як втілення назовнє майже клінічного стану свідомості письменника.

Враження: наче крізь століття у виставу потрапили втрачені десь у Всесвіті кафківські герої, яких мав вигадати сам Франц.

Логічно, що у виставі присутні пантомімічні етюди Музи (студентка КМАЕЦМ Олександра Савчук), яка супроводжує Кафку у хвилини натхнення. Чекали, що Муза перетвориться на кохану, але дівчину Мері виконала інша актриса. Тетяна Чухен витягнула кількома драматичними сценами лінію жінки-рятівниці. Мері, наче маленька фея, з`являється з ефектом «незвідки». Образ кумедної тінейджерки вчасно перемикнув важку фантасмагорію. Врешті Мері вимістила собою всіх негативних персонажів з їхніми впливами на життя письменника та із вправністю доброї чарівниці  покінчила із жахливим чаклунством.

На противагу оригінальній новеллі Кафки, вистава завершується зціленням героя. Ефект абсурду, що обернувся на казку із світлим фіналом, є сьогодні нехай й поза логікою, але дієво цілющим. Разом з командою KAFKA FUSION ми пережили шалений спектр зміни емоцій та вийшли вдячні та усміхнені, з упевненістю, що будь-який морок скінчиться, й дійсність зазнає казкового перетворення.

Нагадаємо, що 17–18 жовтня відбудеться прем’єра вистави «Розенкранц і Гільденстерн мертві» режисерки Тані Костинюк. Сценографка постановки — Рая Ідрісова.

Автор відгуку: Ольга Кіпніс
Автор фото: Микита Делюков