Коли янгол рахує до ста: «Доктор Серафікус» у Малому театрі

Малий театр, сцена Хора
прем'єра 2 травня, 2026 р.
режисер Станіслав Весельський

Інтелектуальна провокація в мій бік вдалася!

Завдяки виставі «Доктор Серафікус», я:

Купила роман «Доктор Серафікус» В. Домонтовича

Прочитала роман В. Домонтовича «Доктор Серафікус»

Ознайомилась з теорією контагіозної магії британського антрополога-містика Джеймса Фрезера та дізналась про «Золоту гілку»

Осягнула вплив Джеймса Фрезера на Зігмунда Фрейда та пригадала, як під цим впливом Фрейд сформулював «едіпів комплекс»

Поновила знання сюжету давньогрецької трагедії Софокла «Цар Едіп»

Виявила, що Рембрандт та Караваджо використовували техніку кьяроскуро (цікаво, чи знали про це самі Рембрандт та Караваджо)

Зруйнувавши всю цю інтелектуальну вежу, пішла на виставу вдруге.

«Вересневе сонце гріло м'яко і лагідно. Сонячні плями тремтіли на доріжках…» В. Домонтович.

А чи треба, щоб насолодитися щемливим описом київської осені, розуміти вплив Фрезера на Фрейда? Звичайно, від доктора Серафікуса ви нахапаєтеся мудрованих конструкцій та видатних учених імен, про які почуєте вперше в житті, але одразу викидайте все це з голови. Не вслуховуйтеся в «інтелектуальні провокації» монологів. Тому що в цих промовах головне не зміст, а пристрасть. Саме тому і закохується емансипована Вер у незграбу доктора. І навряд чи після палкої лекції Серафікуса Вер побігла в бібліотеку дізнаватися, хто такий Фрезер і що там навигадували давні єгиптяни про серце на кедрі.

Втім, це відбудеться десь посередині історії. Зрозумілої та щемливої історії про кохання з елементами мелодрами. Адже за серцем Серафікуса полюють дві жінки.

Забігаючи наперед: отримає бажане не та, яка має ідеальний прес та богемно-естетські забаганки, а та, яка заради порятунку ближнього зніме з себе в мороз теплу хустку.

Чи існує умовне сонце? Чи існує умовна темрява? Так. Якщо ви присутні на виставі «Доктор Серафікус». Для того, щоб відчути, як денні промені нахабно вриваються в убогу кімнату ученого дивака, достатньо розчинити ліхтарні стулки освітлювального приладу. Власноруч.

Світло у виставі має функцію перевтілень. Широкий промінь може замінити клавіші фортепіано. Інший — стати портретом жінки у вигляді білого прямокутника на стіні — тонка іронія з творчості художника-авангардиста.

Світло може наче залитися кров’ю під живе відчайдушне соло ударника, розламавши час подій революцією. Неважливо, якою революцією. Де і коли вона прогриміла. Бо вона в усі часи агресивна та руйнівна.

А ще світло може зблідніти та посиніти від внутрішнього зледеніння душі, коли скінчується кохання. А потім залитися білим холодом та перетворитися на труну, в яку ховає сам себе покинутий Вер доктор Серафікус.

Втім: «Сонячні плями тремтіли на доріжках»…

Кожна сцена вистави, наче невеличке сновидіння в атмосферній темряві, створена зі світлових променів, плям, кіл та прямокутників. Актори самі рухають прилади, підкреслюючи умовність подій, і, впоравшись зі світловими комбінаціями, миттєво перевтілюються у персонажів.

Осторонь у глибині сцени грає джазовий оркестр. Імпровізації, звукові імітації, інструментальні монологи створюють не лише настрій чи окремі емоційні стани. Музика говорить різними голосами, наче невидимий автор.

Сам Домонтович, перебуваючи у двадцяті роки буремного століття в сутінковому стані свідомості, ходив на прогулянку темрявою. Під байдужими поглядами нічних ліхтарів на спорожнілих вулицях він почувався у небезпеці. Мабуть, тому й виник у виставі «Доктор Серафікус» мінливо-джазовий простір, як смуток дивної людини, яка не дуже вміє впоратися з життям.

А дійсно. Так хто ж він насправді, дивак чи поміркований учений, порядний чоловік чи просто боягуз та антидонжуан?

Серафіми — вищий янгольський чин, наближений до Бога. У творі Домонтовича прізвисько «Серафікус», яким наділено головного героя, звучить іронічно і тому, мабуть, богохульно. Але ж це сам Домонтович ніби глузує з себе, оскільки літературний образ науковця та викладача Київського університету Василя Комахи на прізвисько «доктор Серафікус» за певними дослідженнями є автобіографічним.

Режисер вистави Стас Весельський, якому вдалося майстерно вибудувати епізоди роману в зрозумілу фабулу, підхопив авторську іронію. Вистава вийшла дотепно витончена й при всій умовності достовірна за градусом почуттів.

Звичайно, центром уваги є сам Серафікус у виконанні Ігоря Чебана. Зворушливий своєю вірою у науку, пристрасний у дослідженнях та переконаннях «пупс» (як по-дитячому влучно назве Серафікуса Ірця — маленька героїня подій у виконанні актриси Христі Дейлик).

Артисту Ігорю Чебану вдалось зламати той стереотип сприйняття Василя Комахи, який чомусь вкоренився через вічну моду на фрейдівські теорії, підтягнуті у зміст іноді просто за вуха. Буцімто доктор уникає жінок… Так, Серафікус промовляє дивні тексти, наприклад, що дитину можна народити без участі жінки. Але, перепрошую, ви впевнені, що це не наукове припущення, а світоглядне твердження? Ну, не можна ж так буквально розуміти рефлексії ученого на містичні праці британського колеги-антрополога (на якого Василь Комаха спирається в одному зі своїх промовистих монологів).

Відкиньте все, що ви чули про інтелектуальний роман В. Домонтовича, не читайте анотації-провокації Малого театру, не стежте за літературознавчими плітками про особисте життя Василя Комахи. (До речі, як зізналася Христя Дейлик в інтерв'ю Teatr.Media, анотація — це жарт: театр хотів «трошечки збити пафос» інтелектуального роману й одразу натякнути глядачу, що на нього чекає гра.) Просто дивіться, як на ваших очах закохується, сумнівається, страждає, товаришує, пояснює, дивується, радіє, розчаровується та вірить у дитячі нісенітниці більше за Ірцю вихований, освічений, інтелігентний, але вкрай непристосований до побуту й карколомності людських стосунків дивак, з якого глузують за його порядність. Саме таким створює Василя Комаху Ігор Чебан.

І найцікавіше в образі Серафікуса те, що його не змінює навіть революція. Режисер, здається, наполягає на цьому вже у перших сценах вистави. Початок дії: доктор довірливо відповідає через вікно підліткам, які потім влучають у вченого з рогаток, пошкодивши йому око. Друга поспіль красномовна сцена з Тасею, активною сусідкою у виконанні актриси Марусі Чуприненко. Перед прямодушною симпатичною «Таїсією Павлівною» Серафікус кумедно ніяковіє. Чому він відмовляється їхати з нею відпочити за місто? Дійсно боїться жінок? А може, він просто її не кохає й тому позбавляє зайвої надії... Принаймні саме цю гамму почуттів чоловіка, який не хоче образити закохану жінку й не знає, як правильно відмовити (Тася все одно, звісно, образилась), переконливо грає актор.

Після звістки про революцію ми за стереотипом чекаємо, як вона вплине на головного героя. Але Серафікус, крім ще більшого усамітнення, залишиться відданим своїм книжкам та мріям дослідника. Зміна відбудеться з ним. Але не через революцію. Доктора Серафікуса вразить кохання, а потім зрада Вер Ельснер...

А втім, перед нами трохи незграбний, трохи кумедний, але щирий відлюдник, який замість капелюха прикриває голову книжкою та тримає в кишенях старого пальто шматочки улюбленого рафінаду.

Помітили? У Серафікуса закохуються дві неординарні жінки. Перша — це вже згадана сусідка Таїсія Павлівна. Актриса Маруся Чуприненко створює Тасю щирими жестами жінки-подруги, жінки-соратниці. Вона з'являється у мандрівному костюмі й поводиться, наче вихователька, що вмовляє складну дитину. Але ми одразу розуміємо — з Тасею Василь Комаха отримає шанс у своєму аскетичному помешканні з книжками та фікусом мати дбайливо організований пансіон.

Згодом образ Тасі буде нав'язливо переслідувати Серафікуса, адже вона належить до жіночого типажу дружини-матері, яка здійснює над чоловіком тотальний контроль. Очевидно, що це відлякує. Проте дбайливо-іронічна доля повертає доктору Тасю, коли відгорить пристрасне кохання. І саме така жінка символічно допоможе піднятися з умовної могили, створеної на підлозі світловою плямою в просторовій чорноті. Зрештою вдячність рятівниці обертається на покору чоловіка та пасторальний фінал.

У свідомій відлюдності Василя Комахи є загадковий друг — художник Корвин. Його роль виконує випускник акторської школи Малого театру Ігор Бідненко. Містично блискучий персонаж. Щось від Мефістофеля, який завжди поруч з невизнаним генієм, завжди допоможе, сповістить про революцію, перевтілиться в улюблений героєм фонтан, миттєво створить портрет зі світла та вчасно познайомить з жінкою, яка звабить та спустошить душу. Така осучаснена версія «Доктора Фауста». Тільки наш київський Корвин ще й авангардист — натяк на модне мистецьке середовище, з якого і з'являється фатальна емансипе Вер Ельснер.

Вер з першої появи вражає фізичною досконалістю. Актриса Христя Дейлик, яку глядачі Малого театру вже полюбили за яскраву брюнетку Ів у «Серендипіті», цього разу дивує абсолютним зануренням у драматургічну схему вистави та миттєвими перевтіленнями з маленької Ірці й асистентки, що пересуває світлове обладнання, на спокусницю, яка ще й імітує в сцені побачення скрип дверей.

Вер — продукт часу. Почувши про дивака-вченого від послужливого Корвина, ця хижачка відчула важкодосяжну здобич та одразу стала на шлях полювання. Шансів врятуватися у доктора Серафікуса не було.

«Кожен кінець — це початок, а кожен початок — кінець», — цей філософський девіз, очевидно, є для Вер власним виправданням, адже все, що опинилось в її кігтиках з криваво-червоним манікюром, одразу їй набридає.

Логічною розв'язкою історії є побутове сповіщення Вер про кінець стосунків. Наслідок: шалений монолог-істерика, монолог-благання до Вер, вперше без наукових цитат та теорій. Це не про пробудження людини через втрачене кохання, це про цинічний світ, в якому довірливим та порядним бути небезпечно для життя, а за «серафічністю» полює Корвин, підшукуючи варіанти падіння недосвідченої душі.

Але у цій дивній історії кохання є ще один персонаж — п'ятирічна Ірця. Для чого вона в сюжеті (окрім суцільного захвату нею глядачів)?

Ірцю (як і Вер) грає Христя Дейлик. Вона десь обмовилась, що радила режисеру Стасу Весельському призначити на роль Ірці і Вер одну актрису. Це рішення не лише продемонструвало неосяжний акторський діапазон самої Христі, а й надало виставі глибокого філософського змісту у розумінні образу доктора Серафікуса. Ірця і Вер — подвоєння героя, наче два серця чи дві душі однієї людини. Перша — дитяча та незаймана. Ірця. Друга — пристрасна, що таємно жадає насолоди. Фатальна красуня Вер.

Ірця, схожа на пухкеньку білу хмаринку, буквально вистрибує з темряви удаваного скверика з фонтаном. Вона єдина у виставі вдягнена у костюм-символ, замість відповідного моді дитячого платтячка. Та й сама Ірця — персонаж-символ, уособлення природної «серафічності» Василя Комахи. Ірця Христі Дейлик, наче неслухняна маріонетка, що зірвалась з мотузок та пішла у вільну путь. Ірчин «пупс» одразу потрапляє під її вплив та погоджується на запропоновану дівчинкою роль «комашиного тата». І виявляється, що фантазії Ірці цілком вкладаються у вчені світоглядні теорії дорослого «дяді Серафікуса».

Абсолютно унікальним за філософським змістом та акторським втіленням є монолог Ірці, коли вона рахує до ста. Але що означає цей рахунок, коли сумна історія кохання фактично завершена? Наче звістку космічної значущості, маякуючи ручками комусь нагорі, Ірця радісно сповіщує: «Стооо!». Чесне слово, в цю мить хочеться відчинити шампанське й вигукнути: «З новим відліком життя вас, докторе Серафікусе!» І так. Це дійсно відлік. І штучний сніг, який завершальним акордом казково висипається з-під стелі, й усміхнена Тася, й улюблене пальто, яке притискає до грудей наш герой, складаються у картинку мрійливо-обнадійливого фіналу вистави. Він просякнутий відчуттям майбутнього, не обов'язково щасливого, але повноцінного й цікавого життя. Власне, такого, яке насправді прожив автор роману В. Домонтович, вигадавши свого серафічного дивака рівно століття тому від сьогодення.

Тож Ірця з далекого минулого проголосила нам воскресіння доктора Серафікуса через сто років на сцені київського театру: «СТОООО!» Дівчинка-пророчиця…

Ліричний P.S. Мені як киянці не давав спокою той улюблений скверик з фонтаном, де доктор Серафікус познайомився з Ірцею. Ще одна «інтелектуальна провокація» розв'язалася дуже просто. Адже достатньо було дізнатись, що Домонтович жив на вулиці Малопідвальній, 10, та здійснював свої самотні прогулянки в бік вулиці Прорізної, де в Молодому театрі під керівництвом Леся Курбаса починала богемні експерименти вигадана для роману Вер. Ви теж одразу здогадались? Так, скверик біля Золотих воріт… Саме там: «Вересневе сонце гріло м'яко і лагідно». А плями променів вже змішалися з плямами жовтого листя на доріжках та мушлі фонтану. Тоді мені примарилося, що сидить на лаві дивний чоловік у пальто кольору шоколаду та з книжкою на голові, а біля його ніг вивчає комашине царство маленька смішна дівчинка. Так само, як, можливо, хтось із Всесвіту спостерігає та скеровує наше метушливе життя...

«Це ж комашиний тато!» — пояснила б нам Ірця.

Авторка відгуку: Ольга Кіпніс
Автор фото: Микита Делюков