"Вільні" про невільних. 1984/2025?

Оруелівська хтонь — порожня і безнадійна. Вона породжена каліцтвом післявоєнної свідомості (Друга світова війна, 1939-1945) і майбутньою мерзлотою холодного півсторіччя. Й саме вона надихнула авторів вистави “1984” (написана як антиутопія в 1949 році) на блискучий пролог — поки глядач знаходить своє місце в залі, жоден актор не знаходить собі місця на сцені: гіпнотичні, відсутні життя кроки рухають їх по тісному простору підвалу, як стадо зомбованих істот, що не пам’ятають минулого, й бояться подивитись у майбутнє.

Швиденько підпишіться на сторінку театру "Вільні" в Інстаграм: https://www.instagram.com/theater.vilni/

Крута деталь: аби дістатися вбиральні, глядач має пройти крізь сцену і вдихнути це сире повітря. Занурення в маріанську впадину розгубленості – achievement unlocked.

Сітка зшивається з ниток

Пролог перетікає в масовий номер в атмосфері бед тріпу (bad trip - неприємний досвід психологічного переживання). Художній образ вселяє жах у кожну клітину тіла глядача. Цих масових номерів ви ще надивитесь – ритмічні зміни мізансцен, символи й інші пластичні хитрощі на тісній сцені вміщують цілком глави книги, в той час як актори відтворюють головну історію, основний сюжет.

Можливо, таких номерів було забагато, проте вони дозволяють розрідити щільну драматичну дію.
Бо дія й справді щільна. Актори грають так заряджено й динамічно, як механічні апельсини: наче поспішають пожити, перш ніж їх перервуть.

Перервуть їх коротким сигналом, притаманним конвеєрному виробництву - з таким звуком робочі йдуть на обід, з таким звуком відкриваються двері в’язниці на дистанційному керуванні. Прекрасна знахідка режисерки Олександри Кісілевської, що тримає в напрузі світ антиутопії.

Вся палітра майже двогодинної країни-пастки вирішена усього в п’яти ліхтарях, що то вихоплюють героя Вінстона, який сховався в кутку писати свій щоденник, то заливають сцену ненатурально денним жовтим світлом. Просто й зі смаком.

Акторський театр

Але найбільшою цінністю вистави є власне актори: своєрідні, несхожі одне на одного за манерою й стилем гри, всі артисти існують гостро й жанрово. Ця випуклість характерів дуже личить Оруелу. Балансуючи між ляльковими, рекламними монологами Інни Поліводи - викладачки гімнастики, Олексія Грози - колеги по цеху або ж психологічними спогадами Анни Глуховцової - Місіс Чарінгтон Вільні досягають ефекту залежних і зламаних життів.

Головний герой Вінстон (Олександр Нестеренко) схожий на маленьку дитину, яку загубили в супермаркеті. Він переляканий жорстокістю, але саме це серце й дозволяє йому рухатись у супротив обставинам і наче детективу, розгадувати таємницю уряду. Але найкраще персонажа розкриває сцена з дівчиною. Коханий і закоханий, він сповнюється рішучості і принаймні у волі стає тим самим героєм, який не боїться сказати що двічі два - чотири.

Але скаже що пальців п’ять, хоча й бачить чотири, під час тортур. А хто з нас не скаже?

Його дівчина Джулія Ганна Приходько водночас ніжна й пристрастна, щиро кохаюча Вінстона і саме вона є каталізатором дії - вся зміна в особистості героя, весь його вчинок вкладається в їх казково відверту сцену кохання. Легка й граційна, бездоГанна героїня стоїть не в підвалі на Олімпійській, а прямо в центрі буття і кричить - хочеш бути героєм, повстань, кайдани порви і візьми принцесу. Дякуємо, що саме любов є образом сміливості!

Працівник уряду Сергій Чернієвський відчужено дивиться крізь усіх з ким веде бесіду. Він ніби втратив щось людське й тепер байдуже грає свою роль, буде це заманювання Вінстона в неіснуючий рух опору або патрулювання в пошуках змовників. Запалюються його ОЧІ тільки під час допиту, неймовірно затяжної й грубої сцени в самому кінці, коли він розкриває герою своє лиходійське серце.

Очі, а точніше ОКО, яке виглядає штучним, є окремою темою для здогадок, коли мова йде про другого працівника уряду, якого грає Влад Смолянюк. Штучне чи ні, не настільки важливо. Важливою у випадку з Владом є та природність, з якою актор піддавав тортурам Джулію.

І взагалі, ми помітили, що актрисам "Вільних" щастить на тортури. Про те, як Макс Панченко знущався з "фізкультурниці" Інни Поліводи у виставі "Поза мовчання" Театру Драматургів, ми ще напишемо! ;)

Місіс Чарінгтон Анна Глуховцова вигідно відрізняється класичною, глибокою манерою гри. Її голос теплий, очі світяться, і саме вона є провідником в забуте минуле тоталітарної країни — круто, що стара школа ототожнилась зі старим світом. Саме її сцена заводить нас у людяність, яка виринає з дитячої пісеньки і підліткових забав, до яких жваво долучилися Севіль Мехтієва, Анастасія Ніконова, Марія Давиденко.

Наостанок

Як спалах наднови, прорізає цей туман і оголошує фінал вистави ліхтар в руках діви в білому — архетипна Матір Тетяна Дзюбинська стає центром тяжіння маси тих тіл, в цьому світі, що зріс і жив без любові, материнська фігура є апріорною надією на буття. Актори йдуть зі сцени, залишаючи глядачів по свою сторону сітки — в такій же тоталітарній реальності, як Джордж Оруел і пророкував.

Страшно, наскільки антиутопії стали соціально-побутовими. Повсякденно ми живемо в потоках пропаганд і ідеологій, беззмістовних в ядрі, ультимативних по формі. Хоробрість постановки “1984” Вільних в тому, що на сцену винесений не майбутній, а теперішній час.

Радимо цю виставу студентам політологічних інститутів, віце-президентам США, поціновувачам американської літератури і працівникам ЦНАП та ТЦК.