Поза мовчання. Чоловічий відгук.

Природа насильства, сексуального насильства, домінації сильного над слабким, так само невідома й не вивчена, як природа любові та смерті. Звісно, ви можете заперечити мені, а ChatGPT додасть до ваших заперечень ще й десяток посилань на наукові праці не лише британських вчених, які грунтовно пояснять, що до чого.

Але ситуацію це значно не змінить. Ті, хто думає, що ніколи не стане насильником, ті, хто думають, що ніколи не стануть жертвами насильства, можуть неочікувано для себе опинитися в одній з ролей, а можливо й у двох.

На фоні скандалу довкола режисера Молодого театру та цілого ряду викладачів університету Карпенка, “Поза мовчання” заслуговує на особливу увагу. Особливо цінною є вистава з точки зору того, що історія, яку ви можете побачити на сцені, або на цих фото — це персональний досвід кураторки проєкту та драматургині Юлії Гончар. Режисерка вистави — Кристина Шишкарьова.

Сам проєкт є переможцем грантової програми Per Forma, яку здійснює платформа Kyiv Contemporary Music Days за підтримки Performing Arts Fund NL та Міністерства освіти, культури та науки Нідерландів для розвитку сектору перформативних мистецтв в Україні.

Юлія Гончар свого часу стала жертвою сексуального насильства. Знайомство у Тіндері, довіра до людини, швидкий розвиток подій, ситуація, коли ти фізично вже не можеш нічого вдіяти, згвалтування в неприродній формі. Моторошна за своєю суттю історія, за якою стоїть не лише біль Юлії, але й переживання кожної дівчини, яка колись зазнавала насильства в тій чи іншій формі.

Тож “Поза мовчання” є своєрідною сповіддю та терапією для самої кураторки проєкту й викликом для команди, що займалася втіленням вистави в життя. В суспільстві, яке й досі залишається сексистським та толерує насильство, говорити на тему сексуального насильства не скочуючись на рівень холівару на кшталт “вона винна”, “він мудак” — це складне завдання.

Чи впоралася з цим завданням команда “Пози мовчання”? На нашу думку — так. У виставі, яка окрім самої драматургії містила багато пластики, акторам Інні Поліводі, Максиму Панченку та Алісі Божковій вдалося змусити нас співпереживати, гніватися, щиро видихати на “фух, все добре”, вірити, що подібне не повториться. Головне — задати собі питання — чи не насильник я?

Інна Полівода (у виставі — Аня, головна героїня), чудово впоралася з однією з головних задач. Її персонаж не став об'єктом осуду чи оцінок — навпаки, ми відчули глибину та складність почуттів героїні. Інна показала не просто жертву, а людину, що потрапила в жахливу ситуацію і, попри все, намагається зберегти свою людяність і гідність.

Впоратися з цим завданням Інні допомогла Аліса Божкова (у виставі — Яна), яка стала дзеркалом для героїні, її підтримкою в найважчі моменти. А також частиною особистості головної героїні — її внутрішнім голосом, який виступає як оберіг, надаючи їй сили не зламатися. Цей голос дозволяє домовитися з собою, прийняти своє минуле і знайти шлях до майбутнього. Він допомагає героїні йти далі, вірити в життя попри пережите, і знаходити надію навіть у найтемніші часи.

Команда Teatr Media бачила цю виставу чоловічими очима (автор цих рядків Максим Сидоренко та фотограф Микита Делюков), тому спектр наших емоцій та вражень мав чоловічу полярність. Щире “чому ти туди пішла?”, бажання на кілька хвилин зробити виставу імерсивною та відповісти насильнику фізично, і врешті питання до себе — чи мав я досвід перебування в ситуації “жертва-насильник”? “Поза мовчання” створює поле для роздумів.

Важливим є те, що в “Позі мовчання” зло не набуло неприродної для нього естетики. Сцени насильства не пом’якшувати його демонічну природу. 

Чи може нормально людина, яка не чинила сексуального насильства або не була його жертвою, зіграти подібні ролі? Максим Панченко (Алекс у виставі) та Інна Полівода були переконливими в своїй грі та взаємодіях. Після вистави Максим Панченко розповів нам, що “Поза мовчання” стала для нього дослідженням свого внутрішнього, підсвідомого, інколи тваринного, того, що штовхає людину до примусу іншої людини підкоритися.

Взагалі Максиму щастить на ролі, де він має грати асоціальних типів, чого варта лише вистава “Людина-подушка” Дениса Капустіна, в якій Макс зіграв головного героя, письменника-вбивцю.

Після вистави відбулася дискусія з глядачами, які прийшли до Театру Драматургів. І саме ця дискусія показала, наскільки полярними можуть бути запитання людей, які, здавалося б, бачили те саме. 

Ці різні точки зору на одну й ту ж історію підтвердили слова Кристини Шишкарьової, яка зазначила, що в цій виставі кожен має знайти щось своє. Команда не ставила перед собою завдання передати єдине послання чи переживання, орієнтуючись на те, що досвід "Пози мовчання" буде унікальним для кожного. 

Відгук: Максим Сидоренко
Фото: Микита Делюков

Підписуйтесь на сторінки Teatr Media в Instagram, а також слухайте нові випуски нашого подкасту Станція Театральна на YouTube.