Подкаст із Олександром Хоменком вийшов на YouTube-каналі «Станція Театральна». Ми ж у Teatr.Media вирішили проаналізувати епізод та виокремити ключові моменти розмови.
Творче об’єднання МУР та його роботи вже увійшли в історію як одні з найуспішніших сценічних проєктів України. Тема Розстріляного відродження, шістдесятників та борців за незалежність до 1991 року знайшла шалений відгук у сучасної аудиторії. Олександр Хоменко, якому на момент інтерв’ю лише 24 роки, став рольовою моделлю для значної частини покоління молодих українців.
Тож ділимося з вами не лише самим відео, а й окремо подати цитати, які, на нашу думку, є знаковими.
– Після «Романтики» не було страшно, що «Ребелія» може вийти гіршою?
«Було питання саме, чи вдасться перевершити не з точки зору охвату чи овацій. Люди будуть хлопати завжди. Але наскільки парадоксальний був успіх “Романтики” — у 22 роки ти вже робиш щось, що стає найяскравішим у твоєму житті. І тоді виникає думка — а чи буде колись щось більше? Чи вдалося перевершити “Романтику” “Ребелією” — хріна його знає, але точно ми довели, що це не випадковість».
«Другий проєкт завжди важчий за перший, бо він показує, чи ти реально щось умієш, чи це була просто удача. Для мене було важливо довести, що ми не випадкові, що ми здатні створювати якісні вистави знову і знову. Це питання не слави чи овацій, а питання внутрішнього спокою — чи можеш ти підтвердити, що вибрав правильний шлях».
– А після мюзиклу ти би взявся за драматичну виставу?
«Театр після мюзиклу — це дуже легко. Бо мюзикл вимагає роботи всіх жанрів: драматичного, музичного, хореографічного, навіть оперного. Якщо ти опанував цю форму, то драматичну виставу зробити вже зовсім просто».
«Мюзикл — це синтез усього театру, і коли ти через нього проходиш, то стаєш універсальнішим. Якщо я коли-небудь робитиму драматичну виставу, то це буде вже після мюзиклів. Бо після такої школи драматургія здається навіть надто простою, хоча насправді це теж виклик».
– Як думаєш, «Ребелія» буде зрозуміла закордонному глядачеві?
«У “Ребелії” й “Романтиці” є дуже багато моментів, які не треба пояснювати. Але трагедія працює тільки тоді, коли ти спершу показуєш життя, сміх, родину, рок-н-рол, а вже потім руйнуєш. Тоді це зрозуміє будь-хто у світі».
«Для мене важливо було створити виставу, яка говорить універсальною мовою. Ми показуємо кохання, молодість, дружбу — і тільки тоді показуємо смерть, втрату, трагедію. Це завжди працює сильніше, ніж коли ти починаєш одразу з болю. І саме тому я вірю, що “Ребелія” буде зрозуміла в будь-якій країні».
Про повернення на українську сцену відомого театрального режисера Андрія Жолдака та його виставу "ДІМ" — читайте наш відгук-інструкцію у двох діях.
– Ти часто кажеш, що у нас немає критики. Це серйозно?
«У нас відсутні нормальні інститути критики. Є тільки сарафанне радіо, реакція колег і телеграм-чати. Це дає свободу: ми можемо експериментувати і не оглядатися на те, що “можна” чи “не можна”».
«Це не добре і не погано. Просто так є. З одного боку, бракує професійної дискусії, яка б визначала планку якості. З іншого боку, ця відсутність рамок дозволяє робити дуже сміливі речі, які, можливо, у більш усталеній культурі просто не пройшли б».
– І як у тебе з особистим життям? Чи все забирає театр?
«Я зараз у стосунках із людиною, до якої готовий репетицію раніше закінчити, аби разом подивитися кіно. Для мене це дорожче за всі прем’єри і овації».
«Це, мабуть, перший раз за довгий час, коли я можу сказати, що особисте життя стало для мене важливішим за театр. І це дивно, бо я завжди ставив роботу на перше місце. Але зараз я розумію: саме завдяки цим стосункам у мене більше сил, більше енергії і більше бажання творити».
– Де вам грати кайфовіше всього? Є якісь особливі міста?
«Полтава й Івано-Франківськ дуже особливі. Там відчуваєш велику свободу й щиру емоційність глядача. Люди реагують голосно, живуть разом із виставою».
«У цих містах глядачі не бояться бути емоційними, вони проживають усе разом із акторами. Це зовсім інший рівень діалогу між сценою і залом. Я люблю, коли вистава стає спільним переживанням, коли глядач не спостерігає, а співучасний процесу».
– А з ким із наших артистів ти би ще хотів зробити колабу?
«Павло Гоц із гурту “Назва” — це найкрутіший гурт в Україні зараз. Це скарб нашої культури. Я буду кликати Павла завжди».
«Я бачу в ньому величезний потенціал. Це музика, яка чесна, молода і водночас дуже зріла. Для мене важливо працювати з людьми, які творять без компромісів. І я впевнений, що співпраця з Павлом і його гуртом ще попереду».
– А що тебе реально драйвить у творчості?
«Найщасливіший я був не під овації у Жовтневому палаці, а коли ми з Віктором Ткаченком у Карпатах щодня писали по треку. Процес надихає мене більше, ніж результат».
«Овації — це приємно, але це вже наслідок. Для мене справжнє щастя — у моменті творення. У Карпатах ми працювали по-справжньому чесно: без телефонів, без зовнішнього світу, тільки музика й природа. І саме цей процес дав мені відчуття абсолютного щастя».
– Ну і все ж, що найважче у цій роботі?
«Найскладніше — це момент, коли все тримається тільки на твоїй вірі. Ти кажеш команді: “Ребята, це важливо, це треба зробити”, навіть коли ресурси ще не знайдені».
«Це дуже важко, бо ти відчуваєш себе самотнім у цьому рішенні. Але водночас саме ця віра запалює команду. Вони дивляться на тебе і вірять у твою впевненість. І тоді неможливе стає можливим».
– Були моменти, коли хотілось все кинути? Що тримало?
«Було багато моментів, коли здавалося, що нічого не вийде. Але щоразу мотивувало одне — віра, що ми робимо щось важливе».
«Так, нам відмовляли десятки разів, часто ми не знали, чи буде фінансування, чи взагалі зможемо це зробити. Але віра в те, що ця історія потрібна людям, тримала завжди. І саме ця впертість дозволила нам дійти до фіналу».
– Тебе вже питали, але скажи прямо: підеш у політику чи ні?
«Чи був би з мене хороший міністр культури? Зараз точно ні. Через років шість — не знаю, подивимося. Але я вважаю, що аполітична позиція митця — це погано. Якщо я відчую, що моя участь у політиці може реально принести користь нації, я готовий це розглядати».
«Стояти осторонь і казати: “Я за Україну, але в політику не втручаюся” — це безвідповідально. Я не кажу, що піду в політику завтра. Але якщо настане момент, коли я зрозумію, що моя робота в цій сфері може бути справді корисною для країни, я готовий зробити цей крок».
23-й епізод “Станції Театральної”, a також інші випуски нашого подкасту, запрошуємо дивитися на нашому YouTube-каналі: https://www.youtube.com/@stanciia.teatralna.
Підписуйтеся на “Станцію Театральну” в Instagram, щоб не пропустити нові випуски подкасту: https://www.instagram.com/stanciia.teatralna.