"Орландо": вистава, яку поглинув простір

Від організаторів був анонсований просторовий огляд дійства — 360 градусів.

Виходить майже «двійка» з геометрії.

Бо 360 градусів — це коло. Манеж. Простір, де дія відкривається для глядача рівною мірою з усіх боків.

Сцена КИТ у дев’ятому павільйоні ВДНГ — прямокутник, де глядачі розміщені по двох протилежних горизонталях. Якщо дві лінії огляду по 180 градусів скласти разом, 360 у сумі, звісно, буде. Але це не 360 градусів сценічного огляду.

Театральний експеримент із простором завжди підступний. Він потребує фаховості найвищого ґатунку — інакше провалюється все.

Обрання простору має бути продиктовано художньою необхідністю, а не лише жагою оригінальності. Навіть технічні особливості «чужої» сцени інколи здатні «з’їсти» добре відпрацьовану виставу.

У випадку з «Орландо» команда від самого початку працювала з нестандартним для театральної постановки простором. І вже одного погляду на розташування основної сценографічної конструкції було достатньо, щоб зрозуміти: повноцінний огляд відкривається максимум для двадцяти відсотків залу — тих місць, що розташовані майже безпосередньо навпроти.

Такі речі, як ступінь оглядовості, варто прораховувати.

Конструкція з металевих труб та товстих хаотично поєднаних з основою проводів сама по собі є символом холодного обірваного світу, в якому губляться фрагменти людського життя. Але місце дії таким чином локалізовано, безпідставно залишивши великі просторові порожнини. 

Більша частина мізансценування вибудувана на один бік, тому протилежній горизонталі глядача гру артистів перекривала сама конструкція. 

Іноді здається, що навіть навмисно важко було б настільки необачно поводитися з простором, коли в проєкті працюють досвідчені театральні фахівці.

Від середини основної дії значна частина сцени провалюється у чорноту, де з’являються спроби паралельної дії або освоєння іншого виміру простору.

Проте довгі відстані, що долали персонажі до центральної частини сцени, спричинили не лише зайві сповільнення та невиправдані паузи, але й тотальний темповий провал. При чому музичне рішення, в унісон сповільненням важке та гнітюче, тільки поглибило відчуття повного гальмування сценічної дії.

Висновок напрошується сам: обраний сценічний простір, який мав на меті масштабувати та художньо зміцнити проєкт, зрештою всмоктав його в себе, наче чорна діра космосу зухвалих астронавтів.

Сама інсценізація (в афіші, до речі, загадково зазначено лише «автор тексту») здійснена за принципом відбору фабульних фрагментів без чіткої драматургічної лінії. 

Це ж треба примудритися: у романтично-філософській історії з часовими мандрами та сатиричними сенсами довести сюжет вистави до стану, коли його не впізнають навіть ті, хто читав «Орландо» Вірджинії Вулф.

Деяких персонажів та їх значення в житті Орландо доводиться буквально вгадувати. Хтось із глядачів пожартував: тут справді варто було б роздавати лібрето.

Дивне створіння у помаранчевому скафандрі з довгими проводами позаду виявилось собакою героя. Лише коли воно гавкнуло десь у другій половині першої дії, текстом пояснили, що це пес Орландо.

Від початку дійства здалося, що персонаж у скафандрі приблудився з вистави Івана Шарана «Володар мух». Стиль костюму та блукання у порожнинах труб, наче рештками підірваної чи зруйнованої якоюсь катастрофою технічної споруди склали стійку асоціацію. 

…З далечини з’являється пара у срібних костюмах. Схожі на прибульців, вони несуть із собою холод і зло — за сюжетом це російський посол із донькою.

Поки персонажі довго прямують до центру сценічного простору, є час уважно роздивитися їхні фантастично блискучі костюми. У певний момент здається, що ці герої потрапили у виставу «Орландо» з коштовного новорічного шоу як осучаснений варіант дуету Мороза і Снігуроньки.

Дві фрейліни королеви виявляються багатофункціональними: вони навіть допомагають пересувати важкі елементи сценографії, виконуючи допоміжну робочу функцію.

Радісно впізнаємо в одній з них актрису Малого театру Марію Моторну. Її сценічна енергія на стільки потужна, що вона миттєво зміщує на себе увагу. І це порушує й без того хитке сприйняття акторського ансамблю.

Окраса проєкту – королева у виконанні медійної Олени Хохлаткіної. Всі сцени з королевою йдуть практично поспіль, тому тим, кому пощастило їх побачити за вдалим розташуванням місць, фактично подивились виставу у виставі. На жаль, насолода від ексцентричної і разом з тим психологічно точної гри актриси, скінчилась десь у середині першої дії. 

Після смерті королеви починається майже панічний пошук — за що б учепитися увагою.

На жаль, істеричне метушіння із переміщеннями по всій металевій конструкції самого Орландо, справляє враження, що актриса Марина Кошкіна роздратована та шукає спосіб втекти. 

Втім зчитується образ людини, що заблукала у власних ваганнях та життєвих колізіях.

І раптом — диво. Справді сильне та впливове сценографічне рішення. Образ, що виправдовує певним чином і простір, й в цілому проєкт.

По рейках, прокладених периметром сцени, починають рухатися сміттєві баки. Колеса гримлять об метал. На відміну від музичного оформлення, яке видається лише електронним фоном, цей натуральний металевий гуркіт породжує відчуття безсилля та розгубленості людини перед історичною невідворотністю. Ліхтарі світять у темряві, мов очі механічних чудовиськ. Погляд безодні.

В одному з баків, наче викинута зламана лялька, стирчить королева.

Орландо встрибує у порожній бак, що загрозливо суне рейками. 

Фрейліни — чи то народ, чи то мстиві раби — зловісно посміхаючись, штовхають баки у чорну пащу завіси.

У забуття.

Моторошно точна метафора смітників історії, що перемелюють людські життя та чесноти. 

Глядач усвідомлено здригається та на рівні сюжету розуміє: пролетіло триста років.

Але чомусь після такого впливового завершального образу дія не зупиняється на логічно очікуваний антракт… 

Ефектна поява Орландо в образі жінки у другій дії, подальші фрагменти зміненої епохи очевидно не здатні вирівняти загальну відсутність наскрізної дії.

Подвоєність образу людської особистості на чоловічу та жіночу стать, внутрішній конфлікт між поетом та воїном, заявлені контексти: історичний та часовий, потребують вибудуваної режисерської концепції та логічного розвитку образу головного героя через акторське втілення. 

Чому Орландо прокидається жінкою? Чому не відбувається внутрішній вибір? Для чого минуло триста років, і що змінилося? Про що вистава «Орландо»? Що мав зрозуміти глядач? Кому співчувати? І це не про «три крапки» у фіналі. В проєкті відчувається захопленість технічною складовою з втратою драматичної логіки обраного твору. А нестандартний простір 9 павільйону ВДНГ розчинив в собі й без того розмиті сенси та образну складову.

Можливо, з кількістю показів вистава «напрацюється». Адже потенціал шоу насправді потужний. Тож бажаємо, щоб коштовний та безумовно цікавий, як експеримент, проєкт «Орландо» не пішов з творчого простору, як сміттєві баки історії в прірву театральної завіси, а знайшов свій спосіб трансформуватися та пройти крізь часи критики.

Автор: Ольга Кіпніс
Фото: Микита Делюков

Підписуйтесь на сторінки Teatr.Media в Instagram, а також слухайте нові випуски нашого подкасту Станція Театральна на YouTube.