2025 рік добігає кінця. Без перебільшення, він став одним із найскладніших у сучасній історії Молодого театру.
Причина очевидна — гучна, болісна й досі не завершена історія з Андрієм Білоусом, звинуваченим у сексуальних домаганнях і насильстві. Станом на сьогодні він уже кілька місяців перебуває в слідчому ізоляторі, але головне навіть не це. Головне — розкол, який ця історія спричинила всередині театру і навколо нього.
З одного боку — актори й акторки, колишні учні, які відкрито звинувачують, вимагають відповідальності й публічного осуду. З іншого — ті, хто або зайняв нейтральну позицію, або захищав Білоуса, наполягаючи, що цей кейс не є чорно-білим, що він складний, сірий, неоднозначний. Для цих людей Білоус залишався насамперед митцем і художнім керівником, із яким вони не мали травматичного досвіду й на якого покладали професійні надії.
Саме на цьому тлі — глибокого внутрішнього конфлікту — до Молодого театру влітку прийшов новий художній керівник, Станіслав Мойсеєв.
Спроба зібрати театр докупи
Завдання, які публічно задекларував Мойсеєв, були очевидні:
1. Стабілізувати розколотий колектив.
2. Наповнити репертуар новими виставами — незалежно від формату.
Політика нового керівництва на початку була не до кінця зрозумілою, але всі усвідомлювали: театр треба рятувати як інституцію, інакше він просто розпадеться.
У вересні Молодий театр почав сезон. Його хедлайнером залишалося «Зілля» — вистава, що з травня 2024 року стала справжнім хітом і фактично тримала на собі репутацію театру.
Паралельно театр почав активно декларувати відкритість. В рамках освітньої прогами «Простір прояви» на сцені з’явилися проєкти Іллі Разумейка (Opera Aperta), лекції про Антонена Арто й сучасний театр. Кульмінацією цієї лінії стало запрошення фігури відверто ліволіберального театрального руху, Міло Рау — митця з виразною й суперечливою політичною позицією. В жовтні Міло написав відкритого листа, який став інформаційною зброєю в руках руху ХАМАС.
Саме в таком контексті й з’являється вистава «Місячні».
Режисерка вистави — Ніна Хижна. Драматургиня — Аліна Сарнацька.
Важливо зафіксувати одразу
Критика, яку ви прочитаєте далі — не про теми.
Не про жіночий досвід.
Не про фемінізм.
Моя критика — про підміну театру маніфестом.
Опис вистави обіцяв сміливу розмову про табуйовані теми, про жіночий досвід під час війни, про тіло, біль, замовчування. Цільова аудиторія була чітко означена — жіноча.
Що декларувалося і що ми побачили
Ми пішли на виставу не з цікавості до провокацій, а з бажання зрозуміти, як театр сьогодні говорить із жінками і про жінок.
І побачили на камерній сцені Молодого театру не стільки виставу, скільки лівацько-феміністичний маніфест, складений із серії монологів.
Приблизно 40% сценічного часу було присвячено темам ескорту, проституції, онліфансу — з прямим меседжем про необхідність легалізації секс-роботи. Далі — насильство, військові, материнство, політика, еміграція, війна.
Фактично автори намагалися охопити весь спектр жіночих проблем одночасно. Це можна було б зробити — якби існувала драматургія.
Де ж тут театр?
На сцені ми побачили текст, який:
- не має архітектури;
- не має розвитку;
- не має кульмінації;
- не має фінального смислового зсуву.
Це ланцюг свідчень, викладених максимально буквально. Очевидно, що такий текст не лишив навіть першокласним акторкам, Ніколетта Мочані та Дар’ї Грачовій, місця для акторської гри. Такий текст змусив їх лише озвучувати позицію.
Монологи не ведуть глядача. Вони просто накопичуються. У результаті виникає не потік свідомості, а емоційне перевантаження.
У матеріалі майже немає підтексту, паузи, недомовленого, внутрішньої суперечності персонажа.
Є тези. Багато тез. Знову й знову. При цьому, повтор тут не є художнім прийомом — це дублювання сенсів. Матеріал можна було б скоротити щонайменше на третину без жодної втрати.
Враховуючи маніфестний характер п’єси, у виставі жінка — жертва. Суспільство — ворог. Чоловік — агресор. Так, це частина реальності. Але драматургічно — це спрощення.
Коли слабкий текст намагаються компенсувати провокацією
Коли матеріал плаский, на сцені з’являються провокації, щоб хоч якось розхитати глядача. В арсеналі “Місячних” це імітації мастурбації, лайка як замінник емоції, агресивний звуковий тиск, викладений із прокладок хрест у різдвяний період, який обов’язково треба поцілувати.
Для віруючих “центральна провокація” просто викличе знизування плечима.
Для невіруючих — навіть не стане провокацією.
Для театру — це виглядає як привіт із початку 2000-х — причому невдалий. Дівчатам ще треба повчитися у руху FEMEN справжніх провокацій.
Про відповідальність інституції
Я не критикую акторок.
Я не критикую окремих людей.
Але я фіксую факт: «Місячні» — це симптом деградації репертуарного мислення.
Хайп на травмі — чи чесна розмова про кризу Молодому театрі? Про виставу «Метод 46» у Дикому театі — читайте тут.
Особливо тривожно бачити, як цю деградацію активно аплодують окремі представники лівого руху, плутаючи важливі теми з якістю їхнього сценічного втілення.
Говорити про ці теми — необхідно.
Робити це так? Для автора цих рядків неприйнятно.
Замість фіналу
Театр має право бути радикальним. Але він не має права бути поверхневим. Особливо в країні, яка живе у війні.
Театр існує не для того, щоб обслуговувати політичний тренд чи особисту травму. Він існує, щоб створювати сенси, які переживуть момент.
Я дуже хочу вірити, що «Місячні» не стануть остаточним розворотом Молодого театру в бік ідеологічного спрощення.Бо театр — це діалог із часом.
І цей діалог вимагає відповідальності.
Автор відгуку: Максим Сидоренко
Автор фото: Микита Делюков
Підписуйтесь на сторінки Teatr.Media в Instagram, а також слухайте нові випуски нашого подкасту Станція Театральна на YouTube.