[Don`t] Be a Lady!.. Про що кричать у премʼєрі Молодого

«Відгук на «Місячні»: жіноча версія» – приблизно такою була робоча назва і у цього тексту. Але весь тиждень після прем'єри я спостерігала реакції на перші покази – і розумію, що такий заголовок не стане релевантним.

А тепер – детальніше.

Ви напевно памʼятаєте, як у лютому 2020 року мережею завірусилось фешн-відео «Be a lady, they said» ("Будь леді, казали вони"). Ролик створили для бренду Girls Girls Girls Magazine, і за шість днів з моменту публікації він набрав понад 20 мільйонів переглядів по всьому світу.

Текст Каміли Рейнвіл у витримано-сталевому виконанні Синтії Ніксон та в супроводі глянцевого і провокативного відеоряду стосувався нав’язаних суспільством стандартів, яким «повинні» відповідати жінки. Його цитували у численних медіа і в соцмережах, розбирали на цитати, відправляли знайомим і називали «маніфестом покоління #MeToo».

І всю цю історію (як і саме відео) – я згадувала під час перегляду «Місячних». Протягом усієї вистави.

Суттєве доповнення і наповнення української версії – війна.

Текст Аліни Сарнацької – це п’ять жіночих монологів, на фоні яких звучить «хор» суспільного осуду. Всі розказані події відбуваються під час війни, всі озвучені травми отримані задовго до неї. І множаться дотепер (не виключено, що і під час вистави теж).

На початку дійства звучить важливий дисклеймер приблизно такого змісту:

«Ми не говоримо про тих жінок, які задоволені своїм життям і не відчувають конфлікту з вимогами суспільства».

Тобто – це історії про тих, кого не чують. Або не хочуть чути.

Промо-кампанія вистави почалась із хайпової назви в анонсі.

Додаткова функція (і важливіша, ніж привернення уваги) – спроба зняти стигму як із «заборонених» слів, так і з тем, які за ними стоять.

“Японські гості”, “красниє в городє”, “на швейній фабриці – красні флаги”, “ті дні” – якщо вам теж муляють вуха ідіотські евфемізми, цей блок може дуже потішити.

Заявлений жанр «Місячних» – «перформативно-рухова вистава». Рухи тут – спосіб передачі і емоцій, і реакцій, і, можливо, всього, про що не прийнято говорити вголос.  Ламана, фрагментарна, компульсивна пластика з численними рефренами, унісонами, і зацикленістю – все це схоже на німий крик тіла, яке роками накопичувало біль.

Решту перформативної частини німою назвати складно: демонстративність, зухвалість, протест і крик душі відчуваються у всьому – від костюмів і реквізиту до… крику в буквальному розумінні цього слова.

«Це зовсім не класичний театр» – ще одна фраза з глядацьких відгуків. І хоч періодично виникає думка «Щось таке ми вже бачили у Дикому.. (років вісім тому)» – тут важко не погодитись: для Молодого (та і більшості державних театрів, напевно) це – дуже по-новому.

Акторки – справжній скарб вистави. Помітно, що в цих роботах – крім майстерності та важкої праці – докладено і багато особистого.

Секс-працівниці і військовий стан, OnlyFans і волонтерство, материнство і замаханість побутом, чіпляння до жінок і неповнолітніх дівчат, секс-іграшки і особисті кордони, дружина військового, дівчина військового, дівчина військовополоненого, вдова… – з таким набором тем кожне слово у виставі може викликати болісні флешбеки або панічні атаки.

«Це ж я! Це про мене!» – приблизно так звучить загальне враження аудиторії та причина нинішніх (і майбутніх) солдаутів.

«Ти не одна» – відповідає театр – «Ти теж героїня цих монологів».

І запрошує до кола тих, хто хоче виговоритись. Або – до ретравматизації?..

Ще більше, ніж евфемізми, я не люблю ярлики та стереотипи.

В ролі навішувача стереотипів у цій постановці – «хор суспільного осуду» у виконанні Вероніки Науменко. ЇЇ вокал та речитатив – свого роду театральна версія згаданого монологу Синтії Ніксон. І набір фраз – дуже схожий. Щоправда – з відчутною поправкою на війну:

Чого така товста?
Чого така худа?
Чому не рожаєш?
Чому тільки одного родила, коли за другим?
Нащо ти в армію пішла, а рожать хто буде?
Чого так яскраво вдіта, ти шлюха?
Чого ти так сіро вдягаєшся, ти не жіночна?
Чому ти кинула військового, як не соромно?
Чому так довго терпіла?
Чому вижила?..

Знайомо, правда?

А знаєте, що тут ще правда? Абсолютна більшість цих докорів зазвичай звучить від … жінок. І ви про це памʼятаєте, якщо хоча б раз заглядали у коментарі під тематичними постами чи бували на сімейних посиденьках з родичами.

Звісно, такі консервативні, «неправильні» жінки із застарілими поглядами – не персонажі «Місячних». Але на цьому етапі я починаю плутатись у розмежуваннях.

Ми протиставляємо жінок чоловікам, жінок – іншим жінкам… Заявлені в синопсисі «жіночі монологи» періодично стають монологами «жінок, але не таких».     Здається, десь тут загубилось дещо призабуте слово «людина». І навіть дисклеймер на початку вистави вже не дуже допомагає зорієнтуватись.

А тепер уявимо, що носії цих воістину архаїчних поглядів і навішувачі ярликів (незалежно від їхньої статі) все-таки прийшли на «Місячні». Який шанс, що їх «виправлять» або у чомусь переконають повчальні сповіді зі штангою в руках, безупинні (і подекуди доволі агресивні) обвинувачення та хрести з прокладок? Чи працює це на дестигматизацію секс-працівниць, на зміну поглядів, на бажання зрозуміти, підтримати, співчувати? Боюсь, що ні.

Монолог так і не переходить у діалог, а ретравматизація – в терапію.

Якщо додати до цього постійне нашарування тригерної військової тематики, дивним чином притягнуту гендерну статистику та зовсім уже перекручені факти про фройдівські погляди на жіночу психологію – з’являється дуже великий шанс, що вистава викличе абсолютно протилежну реакцію. На жаль.

Два винятки, які вселяють надію (для мене особисто) – це монологи Марічки (Софія Саніна) та (частково) Каті (Дарʼя Грачова).

Перший – бо він єдиний, в якому я не відчула люті, претензій і дидактики. Зате відчула багато болю і любові. Другий – бо це єдина сцена, де прозвучала фраза «Він — хороша людина». Двічі.

Розвʼязки нема.

Є яскрава фінальна сцена, фінальна пісня, фінальні блискітки.

Є навіть фінальна солідарність усього жіноцтва (і не лише жіноцтва) на сцені, в залі і поза ним.

Можна додумати, що кожен має зробити висновки сам. Або – просто порадіти можливості висловитись. І викричатись.

Або – запитати себе, навіщо взагалі було так кричати.

Уникайте дидактизму і моралізаторства – вчать досвідчені драматурги. Мистецтво – це дзеркало, а не урок, який слід вивчити.

Що ж, якщо мова йде про віддзеркалення стану суспільства, відсутності діалогу і навіть бажання починати цей діалог – завдання мистецтва виконано.

Мозаїка «Місячних» може сприйматись як яскрава, ламана, дратівлива, хайпова, резонансна, сповнена болем, перенасичена менторством, естетична, неестетична, новаторська, застаріла… – але вона точно несе величезний заряд енергії. На виході з зали кожен глядач стає майже співавтором вистави, бо забирає з собою її частину.

Чомусь згадався капча-тест на деяких сайтах – де треба правильно розмістити деталі пазла, щоб підтвердити, що ви – не робот.

Тут теж можна спробувати так зробити.

«Складіть цей пазл і доведіть, що ви — людина».

Автор: Вікторія Іванова
Фото: Микита Делюков

Підписуйтесь на сторінки Teatr.Media в Instagram, а також слухайте нові випуски нашого подкасту Станція Театральна на YouTube.