Звір. Єдине бажання воїна.

«ЗВІР»
Молодий театр
Реж. Данііл Примачов
Авт. Наталія Ігнатьєва
Жанр: драма
Прем`єра: 11 жовтня 2025р.

Наша команда відвідувала виставу «Звір» неодноразово, а вперше – задовго до прем`єри в Молодому театрі. Власне в Молодому «Звір» остаточно оселився на Камерній сцені, оновлений за акторським складом. Оскільки режисер «Звіра» Данііл Примачов перебуває в лавах ЗСУ, керівник театру Станіслав Мойсеєв, не зрушивши закладені сенси, допоміг акторам укріпити розхитану без тривалого режисерського нагляду конструкцію постановки.

А ми не можемо не похвалитися! Актори вистави «Звір» - це популярні ведучі нашого подкасту «Станція театральна» Сергій Пащенко та Олексій Нежурко і натхненниця нашого репортажного проєкту «Teatr.Brut» чарівна Поліна Снісаренко. Всі троє (може хто не знав) є акторами Молодого театру. Отже самі розумієте: вражені та задоволені ми, розмірковуючи про «Звіра», маємо право втрачати об`єктивність.

Драматичним підґрунтям створення вистави «Звір» є виснажлива війна, яка нівечить нашу психіку та тримає у безперервному стресі. Виникає запитання: чи схоче глядач йти в театр, щоб знов дивитися про війну? Чи не виглядають вистави про війну, яких багато по сценах України, обов`язковою коньюктурою та ідеологічною доцільністю? Однозначно можемо запевнити: авторам вистави «Звір» вдалось вийти за межі подібного запиту! Адже герой Дмитро у виконанні актора Сергія Пащенка впізнаваний поза часом! Це спільна трагедія всіх солдат-чоловіків, які були народжені для повноцінного життя, а замість цього були вкинуті у пекло війн, роздмуханих кровожерливою політикою.

І ось такий чоловік повертається додому. Й звідти для нього починається новий акт трагедії – адаптація до цивільного мирного життя та пошуку у ньому свого втраченого місця.

Хто має звичку зазирати в описи вистав на сайті театру, прочитає, що герой «Звіра» повернувся з фронту із посттравматичним синдромом. Ця обставина закладена у тексті п`єсі Наталії Ігнатьєвої, постановочно провокувала до жорсткого відтворення дійсності на сцені. Але це була б найпростіша концепція втілення образа солдата Дмитра та його світоогляду.

З першої появи на сцені актор Сергій Пащенко закохує нас в свого героя. Високий та стрункий, з благородно-вродливим обличчям (от де акторська фактура влучає контрапунктом в саме серце) він тримає в руці букет кольорових повітряних кульок замість квітів. Він повертається до коханої дружини зніяковіло щасливим. Затишна напівосвітлена кімната, яка стане основним місцем дії вистави, одразу наповнюється життям та надією.

Дружина Катя у виконанні Поліни Снісаренко – ніжна й домашня. Перші емоції зустрічі актори відіграють не гучно, делікатно, з побутовим родинним гумором. Психологічно ролі вибудовуються на стільки ювелірно точно, що одразу зникає відчуття «театральності». Режисерські вистава виткана із буденних сцен, що плинно змінюються, відсилаючи до стилю італійського неореалізму. Ця «кінематографічність» закладена у самій драматургії Наталії Ігнатьєвої. Тому модна сьогодні в театрах яскрава форма у «Звірі» замінена на нюансовану атмосферність, коли важливий кожен подих персонажу, кожен нюанс міміки та фізичного існування артистів в мізансценах. Будь-який неправдивий чи зайвий рух, несправжня інтонація голосу, і все руйнується. І акторам нема за що сховатися – ні за екзотичні грими, ні за авангардні костюми, ні за останні технологічні винаходи сценографії чи освітлення. Адже все це у виставі відсутнє. Тому акторам залишається лише максимально досконала внутрішня дія – справжній глибокий психологічний театр!

Вистава «Звір» вражає своєю побутовістю, яка використана, як прийом – чим спокійніше та буденніше спілкуються Дмитро з Катею, тим болючішим дисонансом, зовнішнім монстром, ладним зруйнувати цей крихкий домашній затишок, проривається до закоханих війна. Сварки починаються поступово, непорозуміння, наче отруйні змії, вповзають у відносини. Ми й не одразу помічаємо що з Дмитром відбувається щось страшне. Актор віртуозно грає, як послідовно намагається здолати людину внутрішній звір. Сил приборкувати в собі народженого війною монстра лишається все менше.

Бідна Катя налякана, і цей страх перед прихованим в тілі коханого чоловіка чудовиськом вибухає врешті крикливим монологом про те, що їй вдома не потрібен герой. На наших очах актриса Поліна Снісаренко із люблячої дружини перетворюється на простувату сварливу жінку, в якої своя, негероїчна й непатріотична «бабська» правда. Навіть сцени кохання між Дмитром та Катею є незакінченими, бо вона інтуїтивно відчуває поруч наче перевертня, а Дмитро кожну мить намагається контролювати «звіра», щоб не дай Боже не трапилось лиха… В щемливій сцені, коли він на ніжку сплячої Каті дбайливо та милуючись, вдягає черевичок, виникає думка – а раптом зараз він її тим черевичком… Й глядач перебуває у тривалій напрузі – от-от трапиться невиправне…

Окремо посиленою сценою вистави є пластичний «монолог» Дмитра, коли кілька хвилин в червоному світлі під важкий рок його катує той клятий синдром. Й це моторошно – живий гарний чоловік наче б`ється у порожнечі з удаваним чудовиськом, яке оволодіває його рухами. Тіло артиста ламається та гнеться, а руки починають нагадувати довгі кінцівки розлюченого хижака. Здається, от зараз повернеться Дмитро обличчям, й ми побачимо, що це вже не людина…

Дмитро падає, наче підрубаний, а в дії з`являється третій персонаж – лікар-психіатр у виконанні Олексія Нежурка. Лікарю віддано монолог, звернений до глядача. Буденно й трохи втомлено розповідає він про той самий посттравматичний синдром. Здається артист нічого й не грає, але тиша в залі стає фізично відчутною, ніби зникає дихання. І цей монолог є не вироком й навіть не діагнозом – Олексію Нежурку вдається створити переконливий заклик до суспільства про милосердя й терпіння. Адже психіатр єдиний знає – ПТСР не виліковний! І нам всім, хто поруч, треба вчитися співіснувати із трагедією наших знівечених фронтом чоловіків.

У виставі «Звір» Олексій Нежурко виконує ролі кількох персонажів, з якими в певних ситуаціях взаємодіє Дмитро. Артист вражає миттєвими перевтіленнями, демонструючи невичерпний діапазон акторського таланту. І в кожному персонажі знаходить яскраві нюанси характеру та сценічного існування. В ролі коханця Каті Олексій Нежурко жалюгідний та брехливий, а в образі побратима Сурми він надійний друг та поміркований воїн. Й, звичайно, мудрий лікар-психіатр, про якого вже сказано.

Кожен з персонажів Олексія Нежурка глибше викриває внутрішню боротьбу самого Дмитра. Ці епізоди сповнені майстерності та партнерства між двома акторами, які існують на сцені в спільній вібрації.

У виставі режисер пропонує «зупинки дії», коли герой залишається на одинці із залом у промені червоного прожектора, наче в скривавленому савані. Саме глядачу у безпосередньому до нього зверненні довірили автори вистави внутрішній крик воїна, в якому біль, розпач, зневіра, запит до держави та Всесвіту.

Фінальний монолог героя є зрушеною у послідовності драматичної дії кульмінацією й розв`язкою водночас. Дмитро прощається з Катею, бо виснажений боротьбою з власним монстром, змушений звільнити кохану від своєї нестерпної для обох присутності. І в цей монолог актор Сергій Пащенко вкладає всю напругу, лють, щомиттєві страждання та поневіряння. Весь інструмент акторського організму перетворюється на відкриту рану душі, яка здригається від несправедливості війни, що спровокувала народження Звіра та продовжує перетворювати героїв на небезпечних чудовиськ у цивільному мирному житті, позбавляючи шансів на достойне майбутнє. Але головне й останнє, що ми чуємо від Дмитра: герой вигукує своє єдине бажання «Я дуже хочу жити!» Він до хрипу кричить та повторює «дуже хочу», наче звертається до Вищого, бо з цим бажанням звертатися більше нема до кого.

Поруч зі мною сидить кремезний чоловік у військовій формі. По його обличчю мовчазно течуть сльози… Напруга тиші вибухає оплесками на невеличкій камерній сцені театру. Дмитро й Катя беруться за руки та йдуть від нас у промінь світла. Грайливо хитається в зжатій долоні чоловіка у військовому камуфляжі кольоровий букет повітряних кульок. Втираємо сльози та посміхаємось. Бо то ж надія!

P.S. Вистава «Звір» в Молодому театрі – не лише про перемогу над внутрішнім чудовиськом, на якого війна здатна перетворити найблагороднішу та найщирішу людину. Вистава про усвідомлення життя, як єдиної цінності. І саме через це усвідомлення виринає надія, що наш Світ не полетить у тартарари ядерного вибуху, захлинувшись хижими інстинктами власної люті та кривавим смаком війн, а врешті обере таки життя, як основний сенс.

А ми вітаємо наших улюблених: Сергія Пащенка, Олексія Нежурка та Поліну Снісаренко з новими прекрасними ролями. Молодий театр – з новою сильною виставою, а нас усіх – з надією на щасливе мирне життя!