“Слава богу, що вони не зробили з цього Догвіль..” – такою була одна з думок після премʼєри «Доброї людини з Сичуані» за однойменною п’єсою Бертольда Брехта (режисерка – Маргарита Стельмах-Юр, Пароль:Театр).
Пролог: “До чого тут Ларс фон Трієр”
Асоціація з фільмом – майже неминуча, якщо ви колись дивились «Догвіль». Головна героїня, жінка, намагається творити добро в несправедливому до неї світі. Це сприймають як слабкість, цим починають зловживати. В обох випадках спільнота не витримує випробування добром, а мораль виявляється або показною, або нестійкою, якщо її не захищати силою.
От тільки фінали різні. Поневіряння героїні «Догвіля», після усіх дев’яти розділів і прологу, закінчуються помстою. А текст Брехта залишає простір для вибору. Що саме переможе цього разу – добро чи зло – визначає режисер.
Тільки через кілька днів після вистави я знайшла інтерв’ю, в якому Ларса фон Трієра напряму питали, чи надихався він творами Брехта, і чи не було серед цих творів «Доброї людини..»
Розділ 1: “Боги[ні]”
Артхаусна драма фон Трієра – про жорстокість і лицемірство мешканців умовного маленького містечка, які знущаються над доброю [а отже, слабкою] людиною, прикриваючись показною мораллю. Своєрідна притча про жорстокість і фальшивість світу, в якому є «будівля» церкви, але немає бога. Це історія про відплату.
У Брехта боги самі спускаються з небес, щоб з’ясувати, чи знайдеться у створеному ними світі хоча б одна добра людина. Вони спостерігають за мешканцями умовного маленького містечка, чия зневіра і злидні змушують відмовлятись від кращого в собі, щоб вижити. Це історія про вибір.
Можливо, саме тому боги паролівського Сичуаню (тут це богині) – без німбів, крил чи рожевих хмаринок. Вони виглядають досить «приземлено» і по-людськи, вперше являються нам не з небес, а з базарних картатих китайських сумок. Боги сперечаються, торгуються, рибалять, мерзнуть, жують бутерброди, п’ють вино і доставляють людські мрії у рюкзаках кур’єрів Bolt.
“Бо замовлення – оплачене. Вірою”.
(У Брехта такого не було, до речі).
Розділ 2. "Як бути добрим, коли все так дорого?"
Сичуань захлинається у зливах, бідності і внутрішніх чварах. Містяни – карикатурні, кумедні, галасливі і гротескні, але при цьому змучені, злі і… дуже знайомі. Наче з вайбер-чату будинку чи з фейсбучних коментарів.
Чи існує мораль у світі, де всі сили ідуть на те, щоб просто виживати?
Боги запитують про це, боги засуджують, боги співчувають. Боги дають глядачам мінімум три варіанти відповіді.
Одна з них – “Добрі люди – занадто дорогі”.
Розділ 3. “Інь-Ян”
Сичуань у Брехта – умовне місце дії, позначене як «напівʼєвропеїзоване». У гримі, костюмах акторів і декораціях вистави – саме такий східно-західний «фʼюжн». Сюди час від часу вливаються ще й символічно-метафоричні деталі («вливаються» іноді в буквальному розумінні – через водопровідні труби і водяні пістолети).
Картонні літаки, маріонеткові герої, дракони, цигарки, китайська локшина, жива скрипка, жива рибина, віяла, вила і згущонка – щоб ми не лише занурились у атмосферу притчі, а ще й не забули повернутися назад, до нашої з вами реальності (про яку, власне, і створена ця історія).
Китайсько-дуальне «інь-ян» наздоганяє і в образах персонажів. За задумом автора, дві ролі – жіночу (Шен Те) і чоловічу (Шуй Та, її вигаданий кузен і альтер-его) грає одна акторка (тут – Альона Ковтун). За задумом режисерки, брутально-прагматичну власницю будинку Мі Цю і добру нещасну стареньку сусідку теж (несподівано) грає одна акторка (Вероніка Чернявська).
І це не історія про розлад ідентичності, біполярочку, Джекіла і Хайда чи брак акторів у театрі.
Розділ 4: "Пілоти більше не потрібні"
Персонаж, у якого начебто не може бути жодних роздвоєнь та сумнівів – пілот-невдаха Янґ Сун. Якщо вірити тексту пʼєси – це головний негідник, зрадник і меркантильний брехун.
Якщо вірити силі акторського діапазону Арсена Бойчука (виконавець цієї ролі) – стає дедалі важче цьому «негіднику» не співчувати. Остаточні сумніви змиває проникливий і майже сповідальний рефрен: «А ти знаєш, хто такий пілот?..»
Чи було так заплановано – невідомо, але тепер ми усі любимо непутящого Арсена Суна – попри те, що за сюжетом він рідкісний гівнюк (зараз кажуть «абʼюзер», але Брехт до цього слова не дожив).
П’єса дописана у 1941-му році. Зараз – 2026-й. Як не дивно, людям досі хочеться «літати». Людина, якій обрізають крила, часто летить у прірву. Хіба ні?
Розділ 5: "Надмірність"
На якомусь етапі виникає думка, що у цій виставі всього забагато. Занадто голосно, занадто людно, купа реквізиту, других ліній, третіх ліній, міміки, води (знову ж таки, в буквальному розумінні).
Іноді здається, що така дисгармонія – надмірна і некомфортна, іноді – що вона ідеально дзеркалить хаос сьогодення.
Боротьба «між» Шен Те і Шуй Та на фоні цього хаосу схожа на боротьбу між старим, приреченим на катастрофу світом і світом добра. За динамікою і насиченістю подій не одразу помічаєш, що світ усе-таки змінюється – разом із персонажами.
Розділ 6: "Замість зонгів"
Брехтівські зонги (пісенні вставки) – його спосіб висловити недосказане, відсторонитись і спонукати глядачів до критичного аналізу ситуації.
У версії Пароль:Театру зонгів і дидактики нема. Але є саундтрек!
Ось лише декілька заголовків – для ілюстрації:
«Paint it Black»
«Prepare for Disappointment»
«Completely Fu**ed, But Unfortunately Not Dead Yet»
«Buried in Water»
Остання – як наче спеціально про Сичуань і писалась.
Та навіть якщо ви не встигнете розібрати слова – про все скаже музика (в тому числі жива). Бо універсальнішої мови людство ще не вигадало.
Розділ 7: "Скільки насправді добрих людей в Сичуані?"
Найцікавіше і найголовніше питання цієї постановки.
Бо десь уже посередині вистави виникає підозра, що боги чогось/когось не помічають.
Що головна героїня все-таки недаремно плекає і дарує свою любов.
І що ця любов, хоч і повільно, але проростає у інших. Тому і «добра людина» тут не одна.
Любов – це вибір, який може завдати болю. Догвіль у фон Трієра обирає помсту як покарання за зло. Сичуань у Пароль: Театрі ламає людину, щоб перезібрати її заново.
З любов’ю.
Розділ 8: "Що сказав би Брехт?"
Я не театрознавець, тому маю розкіш зізнатися, що скільки б не намагалась читати про епічний театр Брехта – до кінця його принципи я не розумію. Лишаю на розсуд критиків питання про те, «брехтівський» це театр, «антибрехтівський» чи унікальний паролівський фʼюжн.
«Плакатність» окремих персонажів і умовність внутрішнього простору «Доброї людини…» свідчить на користь брехтівських канонів. Але емоції, в які неминуче занурює акторська гра, відсовують всю «епічність» на другий план – тому у глядачів майже не лишається шансів спостерігати за мешканцями Сичуаню відсторонено, як заповідав творець цієї історії-притчі.
Розділ 9: "Відпусти!.."
Може здатися, що тут я ненав’язливо рекламую іншу виставу цього театру (а така і правда існує) – але ні. Мова про інше.
Найкращий, мабуть, спосіб дивитись цю версію «Доброї людини з Сичуані» – це на пару годин забути про закони, підручники і правила, за якими вчаться режисурі, структурують театральні постановки і виставляють критичні оцінки.
Тобто – дистанціюватись від звичного.
Ну а хіба не сам Брехт заповідав нам «відчуження»?..
Це вистава, яка спонукає думати і відчувати. Яка не вселяє надмірних ілюзій, але дозволяє повірити, що у людства ще є шанс.
Хочеться пафосно додати — і у сучасного театру теж.
Адже замовлення уже оплачене.
Вірою.
Автор: Вікторія Іванова
Фото: Микита Делюков