При усій прогнозованості сюжету (ще зі школи ми знаємо, що Грицю не варто ходити на вечорниці) події на сцені Молодого зовсім не викликали в нас почуття визначеності майбутнього.
«Зілля» хотілося бачити знову після кожного згасання світла між епізодами. Кожного разу в нас виникало щире запитання “а що далі”? Це перебування в моменті та бажання бачити “далі” утворилося через неймовірну гру акторів, які настільки глибоко завантажують глядача в переживання своїх героїв, що ти починаєш також жити їх питаннями… А може вони все ж зіллються в одну? Кохати, просто кохати, і все буде добре? Може вона дійсно так любить, що відпустить?
Питання героїв “Зілля” змушували нас щоразу чіплятися за можливий happy end, відчувати муки вибору, подвоювати душу разом із актором Сергієм Пащенком, який зіграв Гриця.
Якщо режисерка «Зілля» Олександра Меркулова мала на меті подвоїти нашу глядацьку душу, їй це вдалося сповна. Ми вдягнули сорочку Гриця. Ми бачили, як зала дихала в унісон з Туркинею, відчували, як відчай Настки пронизує усе навколо, виділи те, чого не хотіла видіти Мавра, яку зіграла Заслужена артистка України Наталія Кленіна.
Ми бачили, як актори жили «Зіллям», ми стали їх часткою.
Головний комплімент, що його може почути кожен актор – він наче був народжений для цієї ролі. Дарина Панасенко – чи може Тетяна (Туркиня) бути іншою? Дар’я Грачова – чи може Гриць зустріти іншу Настку? Пащенко Сергій – це ж той Гриць, про якого писала Ольга Кобилянська!
Ні, ми відмовляємося бачити їх іншими. Ольга Кобилянська писала свою повість саме про людей на сцені!
Звук, форма сцени, світло, вбрання акторів, усі предмети підсилювали та доповнювали образи героїв. Нас дійсно вразила пропрацьованість та органічна вплетеність у сюжет вистави кожної деталі.
Філософське питання про форму та зміст, чи є форма частиною змісту, знаходить у «Зіллі» відповідь. Кожен камінчик, веретено, музичний інструмент, гра світла й тіні, кожна послідовність…
У виставі немає зайвих форм та елементів.
Усе сплетено воєдино, усе утворює композиційно єдину форму, атмосферу, в якій хочеться розчинитися, прокричати разом з Грицем “Весно, прийди”, повторити “Не ходи доню” від Іванихи Дубихи, відчути сталеве “З мене не свисне” Туркині, посміхнутися з Насткиного “То люби”, в кінці кінців “Дати йому спокій”.
А в кінці кінців – кульмінація, сцена, емоційність якої зашкалює. Сцена, після якої хочеться мовчати від спустошення, від драматизму історії.
Ми не знаємо, як Дарина Панасенко відновлюється після “Зілля”, але діалогу її героїні з Андронаті у виконанні Анатолія Петрова, нам хотілося кричати разом з Туркинею, мовчати разом з нею, розділити її лихо, не хотілося підсипати зілля до того горщика…
«Зілля» – безумовно краща вистава, яку ми поки що бачили в українському театрі. Справа Леся Курбаса живе! І підтвердження тому – статус "продано" на усі три покази вистави, які мають відбутися в середині лютого 2025 року. Вдалого вам полювання на квитки у березні ;)
Автор фото: Микита Делюков
Автор відгуку: Максим Сидоренко
Підписуйтесь на сторінки Teatr.Media в Instagram, а також дивіться нові випуски нашого подкасту Станція Театральна на YouTube.