💬 «Гра чи виживання?» — як виглядає юність у країні війни
Серед гостей вистави був Крістофер Волтерс, театральний продюсер і фільммейкер зі США. Крістофер — американський режисер, продюсер, оператор і монтажер із 27-річним досвідом у сфері кіно та телебачення. Він мешкає в Києві, і створює контент про війну для американської телевізійної аудиторії.
Кріс розділяє свій час між Україною та територіями, підконтрольними повстанцям у Бірмі (М’янмі), де виконує схожу місію: привертає увагу до війни та боротьби бірманського народу за відновлення демократії.
У червні 2023 року його повнометражний документальний фільм Comedy of War було представлено на Tribeca Film Festival у Нью-Йорку. Його новий телепроєкт The Home Front, основні зйомки якого проходять у Харкові, планується завершити в липні 2025 року.
Сторінка ProEnglish Theatre в Інстаграм: https://www.instagram.com/proenglish_theatre/
Ось що Кріс сказав нам про виставу:
«Three Years Now» — не просто театральна постановка. Це болісне, але необхідне послання від покоління, сформованого сиренами тривоги, відсутністю батьків і постійною невизначеністю.
З перших хвилин — ще до того, як акторки потрапляють на сцену — вони вже ведуть глядача за собою. Їхня пластика — химерна, комічна, тривожна — одразу занурює в атмосферу, де кожен рух має підтекст.
Героїні — підлітки, які ніколи не жили в умовах миру. Їхні професії — журналістка, операторка дронів, медикиня — звучать із вуст п’ятнадцятирічних з вражаючою впевненістю, ніби це не ролі, а способи вижити. Можливо, ця вистава — гра. А можливо, гра — це і є їхня реальність.
Їхня юність просякнута уявною ностальгією за минулим, якого вони не знали, але якого, здається, втратили. Їхній погляд на світ — моторошно ясний і водночас неймовірно поетичний».
🧪 Театральний експеримент, що виріс у справжню драму
Про задум і шлях створення вистави розповів Алекс Боровенський, художній керівник театру. Більше дізнатися про Алекса та його проєкти можна з подкасту Станції Театральної.
«Three Years Now» почалася як експеримент: драматург мав 8 годин на написання тексту, режисер та актори — ще по 8 годин на репетицію та реалізацію. Так за добу народився прототип майбутньої вистави.
Згодом текст Анни Галас доповнився віршами Юлії Ілюхи, Дмитра Лазуткіна, Сергія Жадана та фрагментами з попкультури — мемами, що створюють сучасну мовну фактуру спектаклю.
На сцені — троє підлітків. Вони чи то грають, чи то існують у ролях: операторка дронів, медикиня, журналістка. Їхній перформанс — це поєднання тіктокової пластики й глибокого емоційного проживання. Вони не імітують — вони транслюють те, що болить.
🎧 Платівки, що мовчать
Сценографія вистави мінімалістична, але символічно насичена.
Платівки, що не грають. Програвач, який мовчить. Ліжко, як прив’язаний вантаж спогадів.
Усе це — про спробу зберегти, зафіксувати, втримати світ, що розсипається.І посеред цього — живі, безпосередні реакції трьох юних акторок. Вони — точка опори в абсурді. Їхня щирість і прямота контрастують із постійною невизначеністю навколо. Це — нова мова театру, що говорить голосом дітей війни.
🌍 Чому англійською?
Вистава створена англійською. Це не просто жест відкритості — це спроба звернення до світу.
«Ми прагнемо, щоб Three Years Now було почуто не лише в Україні, — каже Алекс Боровенський. — Ця вистава — це меседж, що всередині нас, всередині кожного українця, залишається навіть після трьох років вторгнення».
Назву вистави взято з вірша Сергія Жадана: “Three Years Now we’ve been talking about the war.”
Іронія в тому, що вірш написано у 2017 році. Але ми й досі говоримо.
Фото: Микита Делюков
Підписуйтесь на сторінки Teatr.Media в Instagram, а також слухайте нові випуски нашого подкасту Станція Театральна на YouTube.