"Шинель" в Молодому театрі: де шукати надію?

В суцільній черноті, в ту мить, коли темрява зали з`єднується з темрявою сцени, десь вдалечині спалахує наче небесне сузір`я, від якого відокремлюється людська фігурка, й тужливий звук ріже простір. Чи то дух самого Гоголя, чи створеного ним жалюгідного персонажа дрібненько крокує безоднею. Збільшується кількість ліхтарів, утворюючи на сцені вертикальні прямокутники, й фігурка буденно сповіщує, що «в департаменті служив один чиновник»…

У ролі цього чиновника на ім`я Акакій Акаійович впізнаємо улюбленого багатьма артиста Бориса Орлова. Він же є художником-постановником вистави «Шинель».

Непередбачено простір перетворюється на жваве місто, де наче палають вітрини, й манекени оживають, створюючи безперервний рух людських типажів. Одночасний спалах світла під перші акорди сучасного музичного ритму. І от разом з Акакієм Акакійовичем нас вкидає в удавану реальність вечірнього метушливого міста. Власне оцей сценографічний прийом перевтілення простору разом з насиченою джазово-речитативною музичною  драматургією й створюють атмосферу, в якій розгортається справжня трагедія.

Композитор мюзиклу «Шинель» Усеін Бекіров зробив неможливе — текст гоголівської прози він наче заримував у музичну партитуру. І це надсучасно, енергетично, стилістично урізноманітнено та емоційно дієво!

Пластично-хореографічне втілення мюзиклу – кропітка та бездоганна робота Ніни Змерзлої. На відшліфованих до дрібних рухів узагальнених образах соціуму тримається основний драматургічний конфлікт.

Найжорсткішим, наче вирок усьому людству, є образ чиновників департаменту. П`ятеро акторів (Олександр Ромашко, Сергій Пащенко, Ігор Лагай, Ілля Чопоров,  Сергій Пономаренко) та чотири актриси (Вікторія Ромашко, Ніколета Мочані, Поліна Снісаренко, Анна Бащева) створюють абсолютно безполий, обезличений та позбавлений емоцій єдиний  ворожий організм. 

Ювелірно синхронні рухи у поєднанні з бездоганним вокалом, іноді спільним, іноді розділеним на чоловічі та жіночі голоси. Цей сірий змій переслідує, стежить, знущається, лестить, жахає жорстокістю та цинізмом, а ще… викликає  в залі сплески сміху.

Режисеру-постановнику Андрію Білоусу вдається не лише матеріалізувати й уособити пороки через це змієобразно-людоподібне створіння, але й викликати ефект видобування ницих коливань людської душі.

Бо той Змій породистий, привабливий, з гумором, упевнений в своїй зверхності по відношенню до маленького безпорадного Акакія. І зала втягується в це майже святкове знущання та отримує задоволення від спостереження.

Вишукано-жорстокі музичні речитативи, в яких акторами не втрачено жодного слова гоголівської прози (в хорових співах іноді це трапляється), змушують до співіснування та співучасті… Однією з постановочних деталей є епізод, коли чиновники з паперу роблять наче сніжки. У загальмованому русі під повільно радісну музичну тему закидують ними Акакія. А на цих папірцях, скоріш за все, його робота переписувача текстів, яка поки є єдиним сенсом його життя.

Адже напередодні ми бачили, як на самоті герой схиляється над черговим папірцем… Потім щемливо виводить у повітрі пір`ями для письма якісь мрійливі рухи, і вже от руки актора перетворюються на крила. Можливо, цей незграба-переписувач носить в собі письменницький дар, який ніколи не втілиться…

Вся ця феєрично-музична вакханалія цькування протягом вистави вирує у сценографічному просторі, створеному Борисом Орловим в дуеті з художницею по світлу Марі Акопян. Це є система величезних, розташованих на сцені двома діагоналями, прозорих прямокутників з дзеркальним ефектом назовні. Дзеркальність спричиняє додаткове враження появи персонажів ніби з потойбічного світу та містично подвоює людські силуети. Складена у два поверхи та оздоблена по периметрах білими ліхтарями ця жорстка геометрична конструкція, згасаючи, утворює темряву. Задля усамітнення героя.

Раптово спалахуючи ми спостерігаємо ілюзію великого міста, а точніше, міської площі. Саме площа за сюжетом стане місцем злочину. І це не просто місце дії. Це мовчазний металевий монстр, який відкриває очі-ліхтарі, наче гоголівський Вій, знищуючи та знелюднюючи все, що потрапляє у траєкторії його погляду.

Коли ми в залі вже й насміялись, й наслухались, й трошки наспівчувалися та похитали подумки головами, режисер пропонує нам сцену, яка стає «холодним душем», паузою людяності.

Отже, герой тихенько промовляє до зали: «Навіщо ви мене кривдите?», й чиновники департаменту, зникають за дзеркалами, згасають їхні силуети. Борис Орлов, лишаючись на самоті на авансцені, роз`яснює сенс репліки: «Я – брат твій». Повторює двічі. Спершу – невпевнено тремтливо, від імені Акакія Акакієвича, й вдруге – як оповідач – розмірковуючи інтонаційно, майже запитуючи… Й відчутно, як зал вперше внутрішньо здригається від цього запиту… І всі розуміють, що в світі зрушена основа…

Акакій Акакієвич має свій домашній затишок, який складається з маленької конструкції, схожої на пошарпану шухляду. У побуті його супроводжує згорблена до підлоги старуха-господарка. Спробуйте в ній розгледіти актрису Молодого театру струнку красуню Дар`ю Грачову!

Саме з цього ящика вперше виникає об`єкт драматичного конфлікту вистави – славнозвісна шинель… А появі цієї трухлявини передує, як сповіщує нам дівочий спів – «північний мороз».  

Світло на сцені додає синіх мерзлих променів, бачимо сніг, чуємо вітер, який хитає тривожні жовто-гарячі вуличні ліхтарі, та можемо роздивитися мешканців міста – це соціальні типажі, вдало втілені акторами та костюмерами театру. Вони кумедні, але зловісні: інвалід, сліпий, проститутка, жебрачка… І це яскраві епізодичні персонажі у виконанні провідних артистів Молодого театру.

Сліпий, у якому ледь впізнаємо артиста Мішіко Кабалія, створює таку розчинену в кількох його появах репризу з елементами клоунади. Його реквізит – бутафорська кішка, і наша уява підказує, що для сліпого кішка - жива. Коли він з'являється без дивної улюбленки, стукає палицею, шукаючи її, ми згадуємо, з чого був зроблений комір нової шинелі… Маленька трагічна краплинка в спільному сюжеті, але нова шинель починає викликати відразу…

Проститутка у виконанні прими Молодого Дар`ї Баріхашвілі – це така зваблива нахаба, яка з`являється на життєвому шляху Акакія в русі сучасної спортивної пробіжки – ну, проститутка займається спортом, щоб тримати бездоганну фізичну форму. Такі постановочно-акторські мініатюри – коштовне оздоблення в загальній атмосфері вистави.

Отже міські мешканці, ще один узагальнений образ, створений режисером-постановником. Уособлення соціального середовища, в якому існує герой. Не зважаючи на ці понівечені людські типажі, вони викликають скоріше іронічну посмішку без жалю до їхніх каліцтв, (окрім нещасної кішки). Вони всі є співучасниками злочинства. Бо причиною того, що людина лишається на самоті зі скоєним проти неї злочином, є суспільна байдужість…

Коли і як в житті людини з`являється кохання не пояснить ніхто й ніколи. Але людина потребує об`єкту кохання, спочатку, як мрії, в яку задля досягнення жертовно вкладається, не зважаючи не перешкоди. І от зненацька, така мрія окреслюється в житті Акакія. Предметом мрії стає…нова шинель! В цьому місці ще можна посміхатись, навіть покрутити пальцем біля скроні.

Доречі, Гоголь сюжет «Шинелі» видобув із розповсюдженого в ті часи анекдоту. Так що сміємось – не соромимось. Ну, а як не сміятись з віртуозно виконаної Борисом Орловим сцени вмовляння Петровича полагодити «стару шинель». Та коли ще артист миттєво перевтілюється з Акакія на Петровича й навпаки. Так! Всіх персонажів, з якими безпосередньо контактує Акакій протягом історії з шинеллю виконує один артист – Борис Орлов, вражаючи діапазоном й майстерністю акторських можливостей.

Солодкими жіночими голосами, співають нам історію, як цілий рік Акакій Акакієвич збирав гроші на нову Шинель. Як відмовляв собі в елементарному… Хоча, здається, відмовлятись в його безпросвітному житті вимушеного аскетизму нема вже було від чого. Й ми завмираємо разом з героєм та теж маримо – яка то буде – «нова шинель». Вона вже є живим персонажем під шалено потужний музичний  хіт! Скандуючи рефрен «Шинель, шинель», чиновники захоплено анонсують цей шедевр вічно сп`янілого Петровича, наче світовий винахід.

Нарешті Шинель з`являється, розхитуючись й дихаючи, та огортає сірими крилами плечі Акакія. І той із посмішкою божевільного крокує наче червоною доріжкою в променях світла! Проте за удаваною впевненістю людини, яка досягла мети,  він виглядає ще більш кумедним… Але ж закохані завжди здаються трошки дурниками.

Поява Шинелі, наче довгоочікуваної коханої, є кульмінацією вистави. З цього моменту Акакій Акакійович взаємодіє з цим предметом верхнього одягу, як із живою істотою: колисає Шинель на руках, пригортається, пестить, пишається…

Шинель спонукає його на сміливий похід вечірнім містом в гості до чиновника, який на їхню із Шинеллю честь влаштовує вечірку. Шляхом ледь не зраджує «коханій», натрапивши на проститутку.

Епізод контакту Акакія з живою жінкою, коли тривога за Шинель перемагає паростки чоловічого бажання – це окрема пластично-музична сцена-перлина, поставлена Ніною Змерзлою з притаманним їй досконалим відчуттям природної органіки й виграшних можливостей кожного артиста.

У вишуканій сцені званої вечері режисер остаточно примушує нас втратити пильність. Акакій з дрібненько тремтливого персонажа перетворюється на брутального сп`янілого ледь не рок-мена, який артистично і впевнено бере на себе увагу, співаючи у мікрофон.

Цікаво, а чи трапляється глядач, який не знає фіналу «Шинелі»? І який би то був на цьому супер-фінал історії про те, як маленька людина, один раз втративши змогу досягти успіху (в сюжеті про Акакія є такий момент), все ж таки вдало використала ще один шанс. І ми б спостерігали перевтілення коханням (нехай до якоїсь Шинелі), та пішли б з надією в серці! Але… Ну, то вже не був би Гоголь.

Акакій повертається з вечірки вперше в житті в такий пізній час, і тут вистава змовкає. Ще на останок почуємо стривожений хор, який нав`язливими повторами співає про те, як із заплющеними очима Акакій переходив площу... Потім режисер-постановник наче перебив мюзиклу хребет.

Майже двадцять хвилин, без жодних музичних супроводів, у звуковій тиші артист Борис Орлов розповідає подальші страшні події. Двадцять хвилин гіперскладного монологу з кількома миттєвими перевтіленнями без додаткових засобів чи перевдягань з Акакія в інших персонажів, в оповідача та й знов в самого Акакія!

Фактично перехід з жанру мюзиклу в жанр моно вистави. Режисер безжально ламає структуру вистави, змушуючи нас покроково слухати та спостерігати мученицьку сповідь героя.  Після пограбування він нарешті заговорить про себе не від третьої особи, вперше усвідомлюючи внутрішнє «я». Він розкаже про злочин тричі, з різними інтонаціями та емоціями, ніби намагаючись опинитися у тому відрахунку часу, де зробив крок до втрати коханої Шинелі. Так працює свідомість людини,  що переживає нестерпне горе, намагаючись відтворити останню мить, в якій вона ще залишалась щасливою…

Тривалий монолог завершується дуже буденно вимовленими словами про смерть Акакія, і саме ці буденні інтонації змушують зал здригнутися. Хтось відверто не може стримати сльози.

Відбувається справжній катарсис, який за теорією давньогрецького мислителя Аристотеля і є ціллю театральної вистави. А інакше – навіщо? Очищення та просвітлення.

І ми спостерігаємо маленького Акакія, наче зраненого янгола. І ми, ті, хто сміявся з нього, ще раз хочемо побачити його беззахисну посмішку та подивитись на кумедну фігурку, що крокує не чорною безоднею площі-монстра, а у світлі довгого вертикального променя театральних ліхтарів, і цей промінь схожий на доріжку повного місяця... В останні миті актор Борис Орлов вдягає шинель і циліндр та стає схожим на найуславленішого письменника-містифікатора – Гоголя.

І наче сам Гоголь магічним рухом повертає на сцену драйвовий ритм мюзиклу та запалює ліхтареві сузір`я, але то вже артисти під захоплені овації виходять на поклон…

Автор фото: Микита Делюков
Автор відгуку: Ольга Кіпніс

Підписуйтесь на сторінки Teatr Media в Instagram, а також слухайте нові випуски нашого подкасту Станція Театральна на YouTube.