Пішли в антракті/Аплодували стоячи. З початку лютого у соцмережах періодично спалахували локальні бої між глядачами нового театрального хіта – настільки по-різному сприймалася публікою вистава «Я бачу, вас цікавить пітьма» (режисер – Максим Голенко):
«Мені дуже сподобалося. Книжку не читала… До фіналу не зникала напруга»
«Фантастика у Львові і розчарування тут, вдома»
«Актори круті. Це все»
«Грали поспіхом, незрозумілі посили, пласкі жарти, невиразні герої»
«Це було неймовірно!»
«Таку класну книжку так попсувати, це ще треба постаратися»
«Взагалі МЦКМ не подобається, ще ні разу звуком не була задоволена, де б не сиділа»
«Якщо матимете можливість – сходіть на львівську постановку. Вони всі три (львівська, перша київська і друга київська) різні»
Раптом ви знайшли серед цих коментарів свій – вітаю в клубі небайдужих.
Мене цікавить пітьма. І вас, я бачу, теж
Роман Ілларіона Павлюка «Я бачу, вас цікавить пітьма» написаний ще у 2020-му році, але бестселером став не одразу. Інтерес до книги набирав обертів із кожним роком повномасштабки. Пік продажів стався у 2025-му.
Співтворцям одноіменної вистави не довелося чекати ажіотажу так довго. На майбутні покази – майже миттєві солд-аути, а постановка, створена всього чотири місяці тому, вже вирушає у гастрольний тур країною.
Цікавість до «темної» сторони життя завжди посилюється у «темні» часи. Менш вибагливі клієнти шукають пояснень у ворожок і тарологів. Прихильники доказового підходу – у психологів. Сміливі докопуються до темряви в собі. Найсильніші – не бояться про це говорити.
Можливо, в цьому секрет і шаленої популярності роману, і його категоричного, майже фізіологічного несприйняття деякими читачами. Взятися за постановку цієї історії – гарантований шанс як зірвати джек-пот, так і отримати потік хейту від шанувальників автора.
Втім, абсолютна більшість озвучених відгуків на премʼєру в Жовтневому – захоплені. Навіть попри середній цінник на квитки [близько двох тисяч гривень]. Пітьма сьогодні добре продається.
Мистецтвом треба цікавитись
І роман, і вистава – справжні лабіринти відсилок/пасхалок і алюзій: дантівські кола пекла, грішники Босха, кролик-трикстер, Стівен Кінг, «Матриця», грецька міфологія, фінська міфологія... Для любителів порозгадувати натяки та символи – справжня скарбниця.
Одним із основних джерел натхнення Ілларіона Павлюка був «Сад земних насолод» Ієроніма Босха. За часів художника подібні полотна ставали розвагою для заможної знаті: високі гості розгадували сенси, закладені в картині. Босх одночасно лякав, повчав, смішив і розважав.
І це звучить прямо як коротка рецензія на виставу – якщо в попередніх двох реченнях замість Босха підставити комбінацію «Голенко – Доричевський» (Олексій Доричевський – автор інсценізації роману).
Красиве шоу, талановиті творці, високі гості, загадки, химерність, гумор, мораль – тут усе це є. Хіба що люди на картині Босха – не такі харизматичні, як акторська команда «Пітьми…». Зате неповторного вайбу додає атмосфера Жовтневого – лихій славі і сумній історії цієї будівлі позаздрив би навіть Буськів [С]ад.
Палац неземних насолод
Народилась «Пітьма» у Львові – на сцені Національного театру Марії Заньковецької. Теперішня версія цієї вистави у МЦКМ (колишній Жовтневий Палац) – вже друга з київських (першу презентували на Сцені 6 минулої осені).
Гастрольний варіант створений у співпраці з Диким театром. Організатори показів в МЦКМ та гастролей Україною – Teatr.org.ua.
За цим ланцюжком сухих фактів можна відстежити (і майже відчути) творчі та організаційні муки співавторів проекту: перенести готову роботу з гармонійно облаштованого простору «рідної» сцени на майданчик із суттєво меншими можливостями, а потім замахнутись на МЦКМ (2000 місць).
Навіть трошки шкода, що у виставі це не обіграли як жарт – щось на зразок «стадіон так стадіон» – бо він мав би шанс достатньо гармонійно вписатися між дотепами про «понаєхавших киян» [на показі в Києві] і флешбеком про квадробера (якщо ви ще памʼятаєте, що це таке).
У просторі Жовтневого палацу компактне селище Буськів [С]ад помітно розтягнулося. Пекло сягнуло столичних масштабів, картинка дещо втратила свою цільність, а деталі загубилися – але у світлі софітів це все одно виглядає доволі ефектно. Для тих, кому ефектів не вистачило, у другій дії на сцені з’являється знаменитий кабріолет. Бо – великий попит і амбітні плани розширюють рамки можливостей. Іноді, можливо, за рахунок якості.
Холод, затримка показу, поганий звук – всі ці перешкоди трапились третього лютого на шляху глядачів до омріяної зустрічі з акторами і сюжетом.
Коли сюжет — не головне. Театр абсурду Тадеуша Ружевича на сцені Молодого театру та дебют Олексія Нежурка в головній ролі — у нашому відгуку на «Картотеку».
Організатори намагалися підбадьорити і емоційно обігріти підмерзлу аудиторію, а актори – додати тепла своєю майстерністю. Можливо, якби акторам додали пару репетицій до дня оновленої премʼєри – холод відчувався б іще менше, а сама вистава не справляла б (у деяких моментах) враження затягнутої, недоробленої та незіграної.
Та попри згадані складнощі, важко не погодитись, що МЦКМ наразі – єдина [в Києві] локація, наближена до театральної, що може закрити запит глядачів на цю виставу (с). А запит дійсно великий, аплодисменти автору бестселера.
Це треба бачити
Проблеми зі звуком згодом зникли – після перерви на повітряну тривогу стало нарешті чутно, хоч і з перемінною чіткістю, про що говорять герої. А тим, хто мав місця в перших рядах та/або театральні біноклі чи камеру з хорошим зумом – імовірно, ще й було добре видно, які круті актори тут задіяні.
Мій персональний фаворит – Григорій Бакланов. Кримінальний психолог Андрій Гайстер у його виконанні викликає більше симпатії, ніж герой роману, та не дуже схожий на людину, яка не читає книжок і агресивно кидається на людей.
Але контраст між таким витончено-розгубленим Андрієм і мешканцями селища лише підкреслює атмосферу суцільного хаосу та божевілля. Вишуканий бонус для глядачів, які прийшли сюди за фірмовим екшеном та провокативним стилем Максима Голенка.
Протягом усіх трьох годин не покидала думка, що Бакланов рятує тут не лише мешканців селища «Буськів [С]ад», а і глядачів Жовтневого – бо саме на його присутності трималося загальне полотно цього дійства, темп і цільність, а розпорошений простір вистави і діалоги збиралися докупи.
Чесно скажу, що я навіть захотіла піти на «Пітьму…» вдруге, коли нарешті роздивилася міміку, емоції і мізансцени – на знімках, вже після самого показу. Хоча друга спроба, скоріше за все, буде у Львові. На рідній сцені, де, я сподіваюсь, все виглядає так, як задумувалось і створювалось. Де з’явиться шанс побачити все, що нас так цікавить.
Синя або червона?
Діалог про вибір між лохиною та полуницею на сцені виглядав як уривок із німого кіно (звук на той момент іще не полагодили), але я пам’ятаю його з тексту книги. Тож якщо після показу вам насниться Морфей із «Матриці» – не дивуйтесь. Бо ця вистава – про вибір.
Вибір робить головний герой: між власним болем і болем інших людей, між шансом вижити самому і врятувати дівчинку. Свій вибір зробив кожен із персонажів-поганців, опинившись у тому місці, де він є зараз. І глядачі теж можуть обирати, що саме вони щойно побачили: містичну подорож до пекла чи марення хворої людини.
Читати чи не читати (дочитувати/не дочитувати), купувати квитки чи ні, хвалити постановку, сварити чи залишатись байдужими – це теж персональний вибір.
Впевнена, що жоден рядок із цього тексту не завадить подальшим солд-аутам, і що абсолютна більшість глядачів про свій вибір не жалкуватимуть.
Мистецтвом таки треба цікавитись – бо кращого дзеркала ви для себе не знайдете. А у двобої світла і темряви поки що перемагає «Пітьма..»
З повагою до читачів, глядачів, творчості Ілларіона Павлюка та Максима Голенка,
Автор: Вікторія Іванова
Фото: Микита Делюков
Підписуйтесь на сторінки Teatr.Media в Instagram, а також слухайте нові випуски нашого подкасту Станція Театральна на YouTube.