“Перукарки” на сцені Молодого театру: коли контекст важливий

Кіно, театр, музика, література, живопис — будь-яке мистецтво народжується в певному історичному контексті. Як правило, глибоке розуміння твору неможливе без усвідомлення того, в який час і простір автор занурює своїх героїв.

Час і місце подій — невід’ємні складові будь-якого художнього простору. Але й час і місце, в яких перебуває глядач, створюють оптику, крізь яку він сприймає твір. Роман “Три товариші” Ремарка є очевидно більш зрозумілим киянину в березні 2022 року, ніж киянину “версії” 2021 або й взагалі 2012 років. 

Прем’єра “Перукарок” відбулася в Молодому театрі 3 жовтня 2025 року. Можливо, ви читаєте цей текст у 2026-му — тому нагадаємо контекст, у якому Станіслав Мойсеєв і його команда вирішили показати саме цю виставу (автор п’єси — Максим Курочкін) .

Станом на жовтень 2025-го повномасштабна війна Росії проти України триває вже три з половиною роки. Це — безкінечний ланцюг воєнних злочинів і суцільне випалювання всього українського там, де ступила нога окупанта.

Останні дев’ять місяців президентом США є містер Трамп, який маленькою ложечкою виїдає мізки всім притомним людям, переконуючи себе й світ, що з росіянами можна домовитись. З росіянами, які водночас продовжують наступ на всіх фронтах.

Україна жовтня 2025-го продовжує боротьбу, шукає слабкі місця ворога, вже знищила близько третини нафтопереробки РФ і чекає, коли “Фламінго” нарешті “полетить”.

Ми боремось. І водночас стикаємось із новою проблемою — соціальною несправедливістю: вибірковою мобілізацією, прокурорами-“інвалідами”, головами МСЕКів, які валяються на доларових ліжках, і все більшим відривом влади від реальності. Тієї самої влади, яка забула, що з українцями так не можна.

І саме у цей складний, нервовий момент для країни художній керівник Молодого театру вирішує вивести на сцену Національного театру виставу “Три швидкі і модні в цьому сезоні перукарки”.

“Три швидкі та модні в цьому сезоні перукарки” — не новинка для київського глядача. У грудні 2024-го її вже показували. Реалізована на грантові кошти, вистава, за словами творців, покликана боротися з пропагандистськими наративами й дати змогу глядачеві переосмислити поширені у публічному просторі штампи.

Сюжет простий: український військовий приходить у відпустку на два тижні. З тексту не зовсім зрозуміло, про який саме період війни йдеться, але цілком очевидно — мова про “тепер”.

Він вирішує підстригтися. Перукарня з трьома пані стає першим місцем, де герой стикається з пропагандистськими кліше. У нього є дім, дружина і знайома всім військовим дилема — продовжувати службу чи “подумати про неї”.

Як правило, ті, хто відчув братерство на фронті, повертаються туди. Ймовірно, так само чинить і герой вистави.

А далі — полон. Не російський, а побутовий: герой опиняється в родині донеччан, де розгортається головна драма.

На його голову (у прямому й переносному сенсі) виливається потік бруду з найтупіших пропагандистських штампів, що їх продукують сімейка донеччан… і перукарки. Бо ці “перукарки” — не зовсім перукарки. Хто вони — проєкції свідомості героя, три голови “змія пропаганди”, сумнів, що гризе зсередини? Залишимо це на ваш розсуд.

Ключове — відсутність межі між реальним і внутрішнім. Те, що існує лише в голові військового, поступово перетворює виставу на суцільний потік пропаганди та контрпропаганди — тієї, з якою українці живуть із 2014 року.

І тут автор п’єси Максим Курочкін вирішує вилити на голову глядача весь набір заяложених наративів, якими російська пропаганда годувала світ у 2014–2015 роках: “бамбілі данбас”, “мальчіка в трусіках”, “ущємлєнія прав”, “права руськоязичних” — усе це знову лунає, як поганий присмак із минулого.

На противагу потоку “кримнашів” вистава має й “українські меседжі” — їх можна трактувати як нашу, українську пропаганду. Але подано її не словами, а образами — через сам вигляд родини, до якої потрапив військовий.

Батько, доньки, “парєнь” — карикатурні, гротескні постаті, що нагадують персонажів радянських казок чи фільмів Тарантіно. Грубі, хамовиті, неосвічені — саме таким “жителям Донбасу” колись дякували за президента-ананаса динамівські ультрас.

І тут Курочкін ставить болюче, але чесне запитання: якими ми бачили жителів Донбасу після 2014 року? Якими бачимо переселенців нині? І чи не звучало на вулицях нашої “великої України” оте “понаїхали”?

Контекст, у якому ми сьогодні живемо, зрозумілий. Як і контекст, у який нас занурює команда “Перукарок”. Питання лише одне: що саме хотіли сказати автори?

Якщо прийняти позицію “глядач сам вирішить”, то мусимо визнати — “Три швидкі та модні в цьому сезоні перукарки” — не зовсім точна назва для тієї вистави, яку ми побачили. Зі “швидкими” — ще можна погодитись. Але “модними в цьому сезоні” — навряд.

“Перукарки” дисонують своїм контекстом із домінуючою реальністю, в якій сьогодні живе країна. Цей дисонанс не різкий, у вистав є й інші "лінії". Як можна назвати не актуальними загибель побратима на фронті, або переживання військових, які щоразу покидають родини йдучи на війну, або розуміння перемоги? Так, ці питання актуальні, але центральною темою для рефлексії авторами проєкту була заявлена тема пропаганди.

Що ж тоді ми мали зрозуміти? Що українці теж носили в собі пропагандистські нашарування? Що пропаганда засмічує голови навіть найсвідоміших? Це очевидно ще з 2014-го.

У решті питань суспільство давно пішло вперед. Так само й український військовий, який все розуміє набагато краще за цивільного, який "там не був". Усі двоякі позиції зникли після того, як перші ракети вдарили по мирних містах. Після слів Мацієвського “Слава Україні” і автоматної черги у відповідь. Після того, як “жителі Донбасу” свідомо залишилися на тій стороні, де “русскій мір”.

Україна сьогодні живе в час, коли над кожним з нас висить екзистенційна загроза. За твої думки, за твою мову, за твоє “я” тебе можуть убити, полонити, заморити голодом і холодом — просто тому, що ти українець.

Українські військові, волонтери, глядачі Молодого театру, Театру Франка — це розуміють.

І це розуміють усі, хто прийде дивитись “Три швидкі та модні в цьому сезоні перукарки”. Так, кожен “винесе своє”. Але в час, коли головним має бути питання виживання України, тиску на владу з метою підвищення її ефективності, боротьби з корупцією, адекватної мобілізації й повернення національної єдності, — “Перукарки” б’ють повз ціль. Відверто кажучи, вони потрапляють у молоко.

І разом із ними — Молодий театр, перша прем’єра якого під керівництвом нового художнього керівника залишила більше запитань, ніж відповідей. Так само, як вона залишила поза сценою акторів Молодого театру, які вечір прем’єри проводили в глядацькій залі, а не на сцені свого театру.

Ми щиро сподіваємось, що Молодому вдасться збити з того молока сметану й осідлати нарешті хвилю театральних проєктів, гідних звання Національного театру, який має бути в авангарді сучасного мистецтва.

Цей відгук не містить оцінки акторської гри, сценографії чи режисерських прийомів. Рука Станіслава Мойсеєва — майстерна. Актори вистави не залишили жодних сумнівів у своїй професійності. Сценографія — окремий респект. Тож ви точно отримаєте естетичне задоволення від усього, що стосується театру, як мистецтва.

Отримати естетичне задоволення та самостійно оцінити справедливість нашого дещо критичного відгуку можна 25 та 29 листопада — у ці дати відбудуться наступні покази вистави. До зустрічі в Молодому!

Автор відгуку: Максим Сидоренко
Автор фото: Микита Делюков

Підписуйтесь на сторінки Teatr.Media в Instagram, а також слухайте нові випуски нашого подкасту Станція Театральна на YouTube.