“Невеличка драма” в театрі Франка: Марта проти епохи, або кохання поза часом

Майже сто років тому Валеріан Підмогильний написав роман «Невеличка драма», що розповідає про Марту, дівчину з села біля Канева, яка потрапляє до Києва в час, коли раціоналізація та індустріалізація майже захопили увесь простір та свідомість жителів столиці. Надворі 1928 рік, перша п’ятирічка — на низькому старті.

Привіт, Марто

Режисер Ігор Білиць одразу знайомить нас із Мартою. І якщо після фрази «дівчина з села» ви уявили когось наївного, злегка затурканого та надмірно сором’язливого, то дарма. Бо Марта у виконанні Катерини Артеменко — сповнена життя, сучасна й зовсім не зашорена пані.

Марта — дівчина, яка в умовах, коли соціальне домінує над особистим, досліджує власне «Я» через кохання. На її думку, кожна дівчина має неодмінно закохатися.

Але для Мартиного кохання не підходить хтось, хто вже поруч, хто готовий бути таким собі радянським Хатіко. Льова, у виконанні Артема Слюсаренка, — хоч до ран прикладай. Але, схоже, життєво-побутових ран (нагадаю, надворі 1928 рік) Марті недостатньо.

Її приваблює пристрасть, біль і трагізм класичних історій кохання. Катерина Артеменко, окрім акторської гри, також є авторкою музики до вистави — ще один пласт чуттєвості, яким наповнено її героїню.

Чоловіки Марти

На шляху до свого кохання Марта має багато спілкування з різними чоловіками. У реальності вистави вони чомусь однаково легко потрапляють до оточення Марти, опиняються в кімнаті дівчини. Не питайте, чому. Пропонуємо сприймати це як даність, елемент соціалістичного реалізму, коли особистий простір людини, як-от кімната, не є чимось приватним.

Так само легко, як чоловіки, в кімнату та життя Марти вриваються листи від шанувальників та квіти. Тут варто відзначити блискуче сценографічне рішення: уся дія вистави відбувається на фоні труб, які з’єднані під різними кутами. Пластикові кульки, що вистрілюють із них, символізують вторгнення зовнішнього в особисте. Класне рішення для того, щоб в усіх сенсах підкреслити епоху, в якій відбувається дія.

Якою б не була епоха, почуття — сильні. Вони змушують домовласника у виконанні Петра Панчука, попри вік та докори сумління, намагатися зблизитися з дівчиною. Якою є природа того зближення, ми зрозуміємо в фінальній спробі літнього ловеласа добитися свого. Бррр… Але ж яка чудова гра!

Квіти Марта отримує від анонімного шанувальника, який виявляється теж далеко не юним товаришем. Кульки з гвоздиками дарував нашій Марті керівник відділу Махортресту, де працює дівчина. Окреме БРАВО! Сергію Калантаю, який напрочуд переконливо зіграв ображеного відмовою героя-коханця, любов якого вмить може перетворитися на таке життєве «ми ще побачимо» та чистку кадрів. Майстер-клас від Народного артиста отримано!

Але ні Давид Семенович, ні керівник Махортресту — не головні чоловіки в історії Марти. Вони — ті, хто опинилися на її шляху та всього лиш отримали раціональні важелі впливу на дівчину. Вона ж шукає ірраціонального. І закохується в чоловіка нової ери, героя, який пропускає реальність крізь призму раціональності.

Біохімія кохання

Товариш Юрій Славенко у виконанні Івана Залуського, професор біохімії, людина, що пізнає світ розумом, закохується в Катерину, тобто в Марту, з першого погляду. Після задушливої атмосфери в квартирі родини Маркевичів, Марта наче ковток свіжого повітря на березі Дніпра. Окремий респект Катерині Артеменко за сцену купання!

У виставі, як і в творі, постійно виринають філософські питання: хто правий — гностики чи агностики, чи можна пізнати світ раціонально, що таке любов, що таке ЧАС? Режисер додає філософських ноток, акцентуючи увагу на часі. Годинник у руках Марти можна сміливо додавати до переліку дійових осіб вистави. Автор цих рядків чекав на дзвінок будильника, але він так і не задзвенів, залишившись у пам’яті на добрій третині фото Микити Делюкова.

Роман без драми неможливий. Спонтанне кохання показало Марті глибину її чуттєвості, для Юрія ж стало черговим доказом біохімічної природи почуттів. Після бурхливої реакції хімічних елементів у системі знову настає рівновага. А такій рівновазі пані Ірен у виконанні Анастасії Яковенко завжди матиме перевагу в очах матеріаліста.

Ірен, донька професора Маркевича (Олександр Логінов) пізнала суть чоловічої природи. І як не пізнати, коли маєш таку маму, як Марія Миколаївна (Наталія Корпан).

За Бегбедером, любов живе три роки. Любов Марти та Юрія у виставі живе менше та слугує каталізатором справжності. Марта та Юрій — два різних полюси, які мали опинитися на різних полюсах, тобто балконах. А між ними — питання, на які кожен нехай шукає відповіді сам.

Цікаво, якби не комуняки, і Валеріану Підмогильному вдалося написати другу частину «Невеликої драми», Марта та молодий інженер Дмитро (Олег Воронько) опинилися б разом? Про це ми не дізнаємося, але дещо ми змогли запитати в режисера вистави Ігоря Білиця та Катерини Артеменко (Марти).

Флеш-інтерв'ю з Ігорем Білицем

Пане Ігоре, Марта 1928 року та Марта 2025 року — це різні героїні?

І тоді, й сьогодні те ж саме відбувається всередині людини. Любов залишається незмінною у 19, 20 і 21 століттях. Ми на сцені бачимо сильну особистість. Дівчину, яку кидають, звільняють, виселяють з квартири. Але вона продовжує танцювати всередині.

Конструкція на сцені — як виникла ідея?

Варто подякувати пані Анні Машковській, нашій сценографці, їй лише 23 роки, приблизно як і Марті у виставі.

Вона розуміє головну героїню, і тому вона створила дуже лаконічну сценографію, що передає епоху раціоналізації. Плюс це такий простір, схожий чимось на лабіринт, в якому можна заплутатися. Плюс труби — це також і щось, через що йде певний потік інформації.

І піанола — це теж інструмент раціоналізації мистецтва…

Про Бегбедера думали, коли ставили виставу?

Колись захоплювався Бегбедером, читав. Але скажу вам, що Підмогильний кладе на лопатки Бегбедера!