(Не) бути Монро: півтори години з жінкою, яку світ зробив символом

(Не) смішна історія

“(Не) бути Монро” режисерки театру “Вільні” Анни Глуховцової — це чорно-біла комедія про останній день із життя легендарної акторки. Жінки, яка стала символом епохи, але так і не змогла знайти себе. Вистава показує її розмови з економкою, психоаналітиком, колишніми коханцями — і навіть зі смертю, що з’являється у вигляді кур’єрки з валізою.

Постановка театру “Вільні” — це смілива спроба подивитися на цю трагічну історію крізь призму гумору. Це розповідь про один день перед тим, як Мерилін зникне з цього світу — від передозування снодійним.

У чому ж сміливість? Якщо ви хоча б трохи знайомі з біографією Монро, то знаєте: в її житті було мало смішного. Білявка, яка росла без батька. Мати — у психіатричній лікарні. Опікуни, які намагались її зґвалтувати. Принизливі контракти в Голлівуді. Образ "сексуальної дурненької", якого вона мала дотримуватись, бо саме такою її любили… Вам вже весело?

Інший виклик — сама постать Мерилін Монро. Мова йде про справжній “секс-символ” епохи. А це означає, що акторка, яка грає Мерилін… має викликати захоплення. Бо якщо ні — від назви вистави може лишитися лише “Не Монро”.

(Не) Монро та її (Не) кур’єр

У виставі головну роль виконує Інна Полівода.

Її Мерилін — не копія ікони, не спроба зіграти "зірку", а жива, багатогранна жінка. Її посмішка — світла, трохи іронічна, абсолютно впізнавана. На Інну приємно дивитися впродовж усієї півторагодинної вистави. Витончена фігура, легкість у русі, емоційна делікатність, витончена пластика. Вона не залишає сцену — весь цей час знаходиться в центрі уваги і проводить нас крізь мереживо діалогів, марив, ілюзій та спогадів.

Що важливо, Інна Полівода в своїй грі не спекулює на сексуальності — вона дуже точно показує, як сексуальність Монро стала її прокляттям. Це не гра в спокусу — це погляд на жінку, яка втомилась бути бажаною всіма, окрім самої себе.

Ще одну важливу роль у виставі виконує Катерина Скічко, яка грає Жінку — кур’єра смерті. Її героїня — протилежність Монро: стримана, раціональна, з іронічним поглядом на життя і смерть. Якщо Мерилін емоційна і розгублена, то кур’єр спокійна і чітка, така собі чиновниця з потойбічного офісу, яка буденно виконує свою роботу. Але під маскою буденності поступово проявляється людяність.

Кур’єр Катерини Скічко — не класична "смерть з косою", а втомлена працівниця системи. У її репліках — гумор, побутовий цинізм і жива логіка. Але це лише фасад. У фіналі вона відкривається по-іншому — як персонаж, здатний на емпатію та жертовність.

(Не) мовчимо

У виставі є низка другорядних персонажів, які, хоча й з’являються на сцені ненадовго, відіграють важливу роль. Юніс (Тетяна Артеменко), психоаналітик Грінсен (Сергій Бабій), Пітер (Петро Ткаченко) — усі вони приходять у життя Монро, але згодом залишають її, спускаючись до глядацької зали. Режисерка використала цікавий прийом: після своїх сцен герої більше не беруть участі в дії, а перетворюються на спостерігачів — таких самих, як і ми, глядачі, що завітали до театру «Вільні», аби подивитися на (Не) Монро.

Загалом, рішення з трансформацією героїв на глядачів — дуже вдалий хід. Він підкреслює самотність головної героїні. Усі, хто колись був поруч із нею — друзі, лікар, кохані — не допомагають і не підтримують. Вони просто спостерігають… мовчать… іноді коментують. Знайома ситуація, чи не так?

Ми ж, колектив Teatr.Media, не мовчимо й дякуємо театру «Вільні» — колективу, який не боїться говорити про складне, працювати з травматичними темами та сміливо експериментувати з формою й матеріалом.

Рекомендуємо «(Не) бути Монро» всім білоусим та чорнобородим, білявкам і брюнеткам, шатенкам, акторкам і акторам — усім, хто хоче (Не) бути й бути Монро.