На сцені – дві акторки і один актор. У виставі багато парадоксального гумору, трохи трагізму і винахідлива режисура. А один із героїв розповіді – давно мертвий.
Приблизно так писали в медіа про другу режисерську спробу Юрія Кулініча.
У 2016 році, в Запоріжжі.
Вистава десятирічної давності називалась «Дура, це любов!», і вона не має жодного відношення до постановки, про яку зараз піде мова. Але історія – підступна і циклічна, всі збіги несподівані, а тема нашого УРОКУ – театр абсурду. Тому…
На сцені – дві акторки і один актор. У виставі багато парадоксального гумору, трохи трагізму і винахідлива режисура. А один із героїв розповіді – давно мертвий.
Це вже 2026 рік, Київ.
Премʼєра має назву «Урок», і це – друга режисерська робота Юрія Кулініча в Малому театрі (і четверта загалом, якщо вірити медіа і гуглу).
Про неї і поговоримо.
Важливий нюанс:
Показ, про який ідеться, був допремʼєрним. Тобто – творці вистави залишають за собою право змінювати склад, комплектацію, дизайн.. і далі по тексту.
Абсурд: художній прийом чи документ епохи?
Пʼєса «Урок» Ежена Йонеско – один із ключових текстів жанру абсурду.
Вона написана після Другої світової війни, у період тотального розчарування та усвідомлення того, як насильство і тиранія можуть маскуватися під «науку», «культуру», ідеологію і популярні гасла. «Діагноз» суспільству від автора: пропаганда квітне буйним цвітом, комунікація спирається на примус, а абсурд стає нормою.
Увага! Спойлер!
За сюжетом, вчитель вбиває за день сорок своїх учениць. Розмову з останньою жертвою ми і спостерігаємо всі ці дві години, поки триває вистава.
Діалог в епоху турбулентності
Репліки персонажів на перший погляд здаються нісенітницею. Йонеско свідомо ламає логіку, нагромаджує обірвані фрази, псевдовисновки, неочікувані переходи. Діалог на сцені дедалі більше нагадує сучасні срачі в соцмережах. Бо – словниковий запас і граматичні конструкції не мають значення, якщо люди не прагнуть порозумітися. Ця Вавилонська вежа – вічно недобудована, а ми стоїмо серед її уламків (постапокаліптичні декорації вистави лишають мало надії на світле майбутнє).
Від сумних думок про очевидні паралелі відволікає майстерна акторська гра. Сергій Радченко «народжує» вбивцю, постійно балансуючи між моторошним і комічним, а лялькова пластика Христини Дейлик «оживляється» паралельно з тим, як її героїня перетворюється з пустоголової маріонетки на живе дзеркало свого тирана.
Політична сатира: натяк чи плакат
«Урок» щедро збагачений алюзіями на теперішню війну, міжнародну байдужість і риторику світового «занепокоєння». Іноді – аж занадто щедро. І мова навіть не про надлишок «гостросоціальних» дотепів, а про способи їх подачі.
Деякі моменти вистави могли б працювати тонше. Так, наприклад, сцена з «Є**ним марафоном» і сама по собі вже достатньо іронічна, стьоб над сучасним інфополем зчитується без жодних зусиль. Але слідом за нею починається бомбардування клікбейтними заголовками про Трампа і клішованими фразами з російської (і не тільки) пропаганди. Складається відчуття, що глядачам не дуже довіряють і вирішують озвучити «натяки» прямим текстом. І ці пояснення «в лоб» дещо дратують.
Як «Єдиний марафон» отримав на грецькі горіхи від Давида Петросяна — читайте у відгуку Максима Сидоренка на «Троянство» в театрі Франка.
Хіба що… це свідомий режисерський прийом?
Кінець світу близько (або вже настав), іронія і символізм втрачають силу. Замінюємо «гостре, як ніж, лезо метафори» на ядерні боєголовки – і тут починається справжній треш.
На межі
Баланс між абсурдом і трешем у виставі нестійкий. Зуби учениці тут не просто «болять» (як по тексту), а відхаркуються з кров’ю. Переіменований телемарафон і страпон-боєголовку теж важко назвати тонкими алегоріями – і підтекст переростає у гасло.
Фінал буквально вибухає шок-естетикою: фалічно-апокаліптичний візуал, біблійні натяки, сексшопівська атрибутика. Це вже не відчай і безпорадність, які заповідав нам класичний абсурд середини ХХ століття. Це спроба перекричати реальність.
І відсміяти її – поки є можливість.
Сенси більше не маскуються, а викручуються на максимум. Учениця поступово переймає інтонації вчителя, його ритм, зовнішність, спосіб говорити. Вона не просто помирає, а «перепрошивається», стаючи частиною системи. Межа між жертвою і катом стирається ще до фіналу.
Це історія не про народження одного тирана, а про невпинний цикл. Ми – в замкненому колі.
We don't need [no] education
Я солідарна із закликом Pink Floyd у фінальній пісні і не збираюсь нікого повчати. Та і вистава начебто не має таких намірів – окремі режисерські провокації взагалі виглядають як гірка насмішка над процесом «навчання».
На відміну від абсурду, треш не грається з метафорами та підтекстами – він дзеркалить навколишній хаос і гіперболізує його. У випадку «Уроку» це іноді виглядає як too much. З іншого боку, така надмірність не просто шокує чи розважає, а і дозволяє зазирнути у можливе майбутнє.
Ймовірно, іноді варто перейти межу «дозволеного», щоб обсміяти те, що нас лякає, і відпустити це. В театральній залі це принаймні безпечно. Як мінімум, можна на дві години забути про відчуття тривожності і безпорадності від читання реальних новин – тих, які наздоженуть нас уже на виході.
Дякую Малому театру за запрошення і гостинність, а режисеру Юрію Кулінічу – за щирість, відчайдушність, парадоксальний гумор і винахідливу режисуру.
Дзвінок на «Урок» давно пролунав. Не запізнюйтесь.
Вчитель незмінно чекає на сорок першу жертву...
Автор: Вікторія Іванова
Фото: Микита Делюков