Коли мирне життя не лікує: солдат у світі “Перукарок”

Не буду писати про історію постановки вистави, яка відбулася поза стінами Молодого театру, проспонсована не за державні кошти, а як окремий незалежний проєкт і через це створена без участі акторів національного театру. Ця інформація є тут. Хочу написати про відчуття, емоції, думки, на які наштовхує робота акторів, драматурга, режисера.

Сюжет п'єси Максима Курочкіна “Три швидкі та модні в цьому сезоні перукарки” на жаль і напрочуд залишається сьогодні дуже актуальним для України: сучасний військовий має кілька тижневу відпустку, яку проводить так як її проводять звичайні військові: зустрічається з близькими, наводить лад зі своєю зовнішністю, намагається насититися домашнім комфортом перед окопними умовами, дивиться на мирне життя, за яке він воює і думає, думає, думає...

У назві п'єси стоять три незвичні героїні — перукарки, з яких саме і починається вистава і які уособлюють, особисто для мене, не реальних людей, не відьом з потойбічного світу — а саме внутрішні конфлікти головного героя, рівень його напруги, роздробленості і розгубленості. Травмований контузією солдат (а вони насправді всі зараз травмовані, і не тільки від боїв, психологічно від самої війни) намагається зрозуміти і вписатися хоч на декілька тижнів у світ, з яким він насправді давно вже втратив реальний зв'язок.

Його свідомість змінена війною. Його очі виловлюють з реальності не те, що бачать мирні мешканці. Його чуттєвість має дуже високий рівень напруги і вразливості. Підсвідомо він шукає серед нас той знайомий світ без півтонів, в якому кожен день перебуває на фронті. Там все чітко і зрозуміло: хто друг, а хто ворог; що таке любов, братерство, а що таке зрада; що таке сміливість, жертовність, а що таке боягузтво; що таке життя і що таке смерть...

Всю виставу я бачу і відчуваю разом з нашим солдатом безмежну біль, постійну рефлексію, страх, відчай. Так виходить, що цей український військовий єдина справжня Людина на сцені, яка шукає можливість порозумітися з тим, що не розуміє і прийняти тих, хто не приймає його.

Зі своєю дружиною, до якої він приїхав у відпустку, він говорить з великою емпатією і обережністю, намагається ненав’язливо, не залякуючи, поділитися своїми тривогами, страхами, хвилюваннями, а у відповідь отримує докори, причіпки і почуття провини.

Так і не знайшовши відповіді на безліч питань, які рояться в його голові, військовий їде на фронт і саме там через розмову з побратимом, драматург дає зрозуміти нам, що нарешті на сцені з’являються люди, які однозначно один одного по-справжньому бачать і чують. Чи це не страшна відповідь на питання — чому більшість наших військових знов повертаються на війну, навіть попри тяжкі поранення?

Форма вистави агресивна, відверта і атакуюча — музичне оформлення, світло, достатня кількість мату в тексті, застосування певних аудіо ефектів, фронтальні мізансцени акторів, химерно перебільшено змальовані мешканці Донецької області все це “контузить” глядача, напружує, шокує з перших секунд. На деякий час здається, що дії відбуваються в якомусь колі пекла (настільки там голосно, темно і страшно) або на фронті, бо це однозначно якийсь чорно-білий світ, як і костюми перукарок.

Таку сміливу і відверту форму оповідання цієї історії я вважаю абсолютно виправданою і навіть необхідною нам українцям, особливо столичним. Це певна терапія і заклик до емпатії. Так, достатньо голосний, сміливий і іноді геть необережний. Але знаючи, які під час війни людська психіка нарощує захисти — це абсолютно зрозуміла форма, яку обрала творча команда. Нас потрібно будити. Ми маємо розуміти хто наші солдати, що вони відчувають, як їх змінює війна, якими вони повертаються і ще повернуться, які в них потреби і найголовніше — як ми можемо і повинні ці потреби закрити.

Насправді, як будь-яка талановита робота, вистава торкається багатьох тем — драматургія багатошарова і змістовна — але мені захотілося відчути цю історію саме через призму погляду українського солдата на наше мирне життя.

Вистава Молодого театру — є можливістю спробувати за рахунок мистецтва прокласти той містечок між військовими і цивільними. Зрозуміти повний обсяг роботи, яка ще попереду нас чекає і яку частково ми можемо робити вже сьогодні, бо в кожного українця є зараз свій військовий на фронті. Нам потрібно починати вчитися приймати і любити, обережно, дбайливо і терпляче контактувати, створювати безпечне підтримуюче оточення, віддавати шану й повагу жертвам, які принесли і приносять наші воїни за нас щодня. Тих, хто повернувся і продовжує повертатися, інтегрувати до мирного життя, з урахуванням усіх особливостей поламаної психіки, з накопиченим професійно-лікувальним досвідом інших країн. І найголовніше — з безмежною емпатією.