Молодий театр
Режисер Андрій Бакіров
П`єса Тадеуша Ружевича
Прем`єра 23 січня 2026 р.
Герой на сцені
Олексій Нежурко у виставі «Картотека» майже півтори години не залишає сцену. Його персонаж — Герой — не просто головна роль, а фігура, через яку проходить увесь драматургічний, смисловий і емоційний тиск п’єси Тадеуша Ружевича. Така присутність не залишає акторові права на слабину, паузу «для перепочинку» чи формальне існування між подіями. Тут кожна секунда — робота.
Саме з цього починається вистава. Не з концепції, не з режисерського жесту, а з людини в ліжку, яка прокидається й мусить зібратися на роботу. Герой — адміністратор театру. Його ранішній моціон стає рамкою для всієї подальшої дії. Реальний час зникає, розширюючись і матеріалізуючись свідомістю персонажа у цілу галерею образів, спогадів, фрагментів минулого. Простір кімнати перестає бути замкненим: вулиця, якою Герой не наважується пройти, вторгається у помешкання примарними перехожими, стираючи межу між внутрішнім і зовнішнім.
Перше, на чому акцентує увагу режисер Андрій Бакіров - Герой роздивляється власну руку, констатуючи її наявність. «Рука». У пластично віртуозному виконанні Олексія Нежурка руки набувають ознак самостійних істот. Він вступає з ними в контакт, перетворюючи цей момент на конфлікт між внутрішнім — людським — і зовнішнім — дієвим. Як могли ці руки аплодувати? Як могли вбивати? Тут виникає мотив колективної та особистої вини, який наскрізною лінією прокреслює виставу.
Герой намагається зрозуміти, коли саме почалося падіння. Коли був зроблений перший неправильний крок. Як дитячі, майже невинні обмани вибудувалися в ланцюг дій, що привели до найстрашнішого гріха — участі у війні. Вина стає наскрізною темою, а пошук прощення — єдиною внутрішньою мотивацією персонажа.
Олексій Нежурко, ювелірно подрібнивши весь свій багатющий акторський інструментарій, зібрав його у масштабну симфонію людського характеру та життя. Кожен рух актора, погляд, інтонація, мімічні нюанси – це чисті влучні ноти, якими звучить роль. Герой Олексія Нежурка живе на сцені понад півтори години, і весь цей час актор тримає точну, напружену, внутрішньо зібрану лінію існування.
Ружевич і режисерська дисципліна
Особисто я давно втомилася від «постдраматичного» театру, який часто надає режисерам негласну індульгенцію на повне ігнорування драматургії. Безумовно, існують вдалі експерименти з прозою або документалістикою. Але коли йдеться про визнаних світовою культурою драматургів, до яких належить і Тадеуш Ружевич — автор, номінований на Нобелівську премію, — вони потребують точного аналізу та відповідального сценічного відтворення.
«Картотека» у Молодому театрі побудована саме на цьому принципі. Зрозуміти п’єсу за автором, вчитатися в ремарки, витягти з діалогів біографії, характери, відносини, логіку мислення. Не нав’язувати тексту сторонніх ідей, а розкрити те, що в ньому вже закладено. За цей шлях хочеться подякувати режисерові Андрію Бакірову. Це не «стара школа» у значенні застарілості — це професійна зрілість і володіння ремеслом.
Ружевич відкриває болісно-примарний світ повоєнної Європи. Його Герой — людина, свідомість якої назавжди переформатована війною. Недаремно у п’єсі чітко фіксується дата 2 вересня 1939 року — момент вторгнення гітлерівських військ у Польщу. Саме ця подія зламує юність, формування особистості, уявлення про добро і зло.
Сценограф Володимир Карашевський разом із режисером створює простір, що точно відповідає авторському задуму: побутова, аскетична кімната Героя. Саме впізнаваний, звичайний побут підсилює абсурд не як стилістичний прийом, а як прояв хворобливої свідомості, що матеріалізує спогади й людей — від батьків до випадкових незнайомців, які заблукали в чужій уяві.
Повоєнний Адам
Герой протягом вистави ніби намагається заново народитися, щоб позбутися вбивчого тягара, який наклала війна.
Перлиною та уособленням цього відродження є мізансцена із секретаркою (актриса Дарія Баріхашвілі), яка за пластичним вирішенням майже точно повторює видатну фреску Мікеланджело «Створення Адама». Тільки замість янголів Героя тримає Хор стариків, що є втіленням паралізуючих свідомість внутрішніх жахів та темряви. Диявольський триєдиний образ лякає та викликає крижаний жах з першої появи.
Він є внутрішнім голосом та власним вироком самому собі. Він переслідує Героя, не дає позбутися жодного негативного спогаду, жодної ображеної на нього людини – від батьків до покинутої коханки.
Мізансцена, коли рука Героя тягнеться до руки секретарки, наче шукає порятунок, застигає, копіюючи згадану фреску. І ми маємо змогу до дрібниць розгледіти мученицьке намагання людини переродитися безгрішним.
Абсурд як вирок
Абсурд у «Картотеці» виникає не лише в просторі, а й у способі акторської гри. Герой — максимально реальний, психологічно точний. Усі ж інші персонажі — гіперболізовані, карикатурні типажі. Батьки, Товста жінка, за якою підглядав у підлітковому віці Герой, дядечко у виконанні Валерія Легіна — жорстокий і відразливий. Люди в чорному — без облич, асоціативно пов’язані з репресивною машиною, після візитів якої люди зникали назавжди. Людина-собака — уособлення ницості й лизоблюдства. Псевдоінтелігентний, байдужий шкільний учитель у виконанні Сергія Пономаренка — дріб’язковий і лякливий пристосуванець.
Всі ці нікчеми звинувачують Героя у своїх життєвих негараздах, змушуючи його до хворобливих діалогів та ганебних спогадів без жодного шансу щось виправити в страшному ланцюгу провин.
Демонструючи хаос свідомості, ці персонажі, здається, потрапляють в простір Героя без певної логіки.
Сцена самогубства стає квінтесенцією цих відвідин. Олексій Нежурко блискуче відтворює кожною м`язою, шаленіючим поглядом, розхристаним тілом боротьбу людини з власною темрявою. Удавка величезним змієм лишається розхитуватись у просторі, не наситившись грішною душею.
Герой обирає життя, тому що чекає на прощення…
Тому окремим акцентом стає сцена з Дівчиною-німкенею у виконанні Маргарити Гури. Вона не сатирична, не гротескна. Інше покоління, народжене після війни. Примирення тут можливе, але воно не є фінальним розв’язанням. Абсурд не зникає. Він триває та посилюється, перевершуючи себе.
Патетичний відгук про “Патетичну сонату” в Молодому театрі. Про виставу режисера Дмитра Весельского читайте тут.
Моторошно патетичний фінал, в якому всі персонажі збираються, утворюючи чорну гідру навколо незахищеної фігури Героя. Одна з голів цієї рухливої маси є Журналіст. Актор Дмитро Третьяков створив його цинічним, швидким на реакції та навіть веселим. Інтерв`ю-допит забиває Героя. Наче цвях у труну встромляється у свідомість питання про ядерний вибух та загибель людства.
Олексій Нежурко віртуозно відтворює приреченість людини. Його цікавить дрібниця – куди зникло яблучко, що дала Дічина-німкеня, донька ворога... Тихо говорячи в зал, руки наче стомлені, очі вдивляються у простір цупко, але безнадійно. Здається актор схуд протягом вистави та остаточно виснажився. Його Герой промовляє побутові речі, внутрішньо навіть трохи войовничо. Бо потребує спокою. Провини за війну не відкидає. Відповідальність за людство визнає. І ось настає тиша – наодинці із залом, без жодного слова Нежурко грає видатну акторську паузу, яка вже вартує підручників. Вона триває точно кілька хвилин, коли артист говорить очима, сповненими відчаю, хвилювання, каяття, благання. Відвертається, бо Героя не чують. Йде, наче спиною відчуває біду. На жаль, напрямок театру абсурду не передбачає заспокійливих фіналів та відповідей.
Автор: Ольга Кіпніс
Фото: Микита Делюков