Картотека: путівник світом абсурду

Премʼєрні покази відбулись, обидва склади відіграли, глядачі пишуть про неймовірну акторську гру – але аншлагів на «Картотеку» в Молодому досі нема.

З відгуків на цю виставу можна скласти окрему картотеку. І чи не найбільшу шухлядку в ній займуть коментарі, які починаються зі слів  «не розумію»:

«Всю виставу намагалася зрозуміти сюжет і кульмінацію, а її не було»

«Не зрозуміла, для чого у виставі хор стариків».

«Загалом треба ще зрозуміти, що хотів сказати режисер»

«Я розриваюся між матюками і комплексами, що знов ‘не розумію глибоке мистецтво’…».

Як не боятися абсурду? Треба чи не треба шукати логіку? Чому старців грають дівчата? Чопоров-собака – це відсилка до Беккета, «Кабаре» чи анонс майбутнього «Орландо»?

Відповідей на кожне з цих питань може бути більше, ніж одна. А мій персональний каталог вражень виглядає приблизно так:

Якщо при слові «картотека» ви згадуєте архіви бібліотеки Вернадського або відділ кадрів на попередній роботі – замініть цю картинку в голові на Зал пророцтв у Міністерстві магії з «Гарі Поттера». Чи на історію пошуку у вашому веб-браузері. Можливо, стане цікавіше?  Або хоча б зрозуміліше.

Уривки спогадів, мрій, фраз, планів, звуків минулого і голосу власної совісті – все це теж можна складати докупи, розбирати і тасувати. Зазвичай ми називаємо це рефлексіями. Або румінацією – «накручуванням» себе.

Стан, знайомий кожному. І – наше прогнозоване майбутнє на найближчі роки.

З цього і зібрана на сцені Молодого «історія зруйнованих сенсів» режисера Андрія Бакірова.

Тадеуш Ружевич написав «Картотеку» в жанрі абсурду. Первісне значення слова «абсурд» (лат. ad absurdum – «від глухого») стосувалось дисгармонії в музиці.

Мистецтво успадкувало цей термін для позначення безглуздості, нелогічності і безсенсовності існування в цьому світі. Коли світ стає глухим до мрій та намагань людини, а всі переконання про те, «як має бути» виявляються недолугими і смішними, то єдине, що лишається – прийняти цю неадекватну дійсність.

Це усвідомлення, як не дивно, допомагає вистояти, коли руйнується звичне життя.

Театр абсурду – це не про чіткий сюжет, конфлікт, кульмінацію і розв’язку. Тут вам нічого не пояснюватимуть, не будуть вибудовувати логіку і давати відповіді.

Абсурд не розказує історію, а передає відчуття.

Нерозуміння, страхи, безсилля, втома, роздратування – актори на сцені занурять вас у всі ці стани, одночасно чи поступово, у ексклюзивній для кожного з глядачів послідовності. Бо кожному відгукнеться щось своє.

Автор «Картотеки» – поет і драматург, солдат і партизан Другої світової війни, безпосередній учасник і свідок бойових дій та повоєнного життя. Він пережив сам і спостерігав навколо все те, що відчуваємо і бачимо тепер ми: злам моралі, безліч смертей, зраду, розчарування, хаос.

Герой пʼєси – не сам автор, та й узагалі не якась конкретна людина. Це будь-хто з нас, всі разом і ніхто зокрема. Недарма ж інші персонажі весь час називають Героя різними іменами.

«Картотека» – спроба скласти біографію цілого покоління, яке загубилося у цьому абсурдному світі.

Герой розповіді  не виглядає дивно, не поводиться незвично. У грі обох виконавців цієї ролі (Олексій Нежурко, Валерій Бородавка) немає гротеску чи буфонади. Абсурд не в цьому.

Герой на сцені – це я/ти/ми, занурені у вир безглуздя і плутанини. Хаотичність і непередбачуваність створюється рештою дійових осіб, які виникають нізвідки і йдуть в нікуди, порушують особисті кордони і атакують Героя забутими і вигаданими діалогами. Саме у їхніх словах – спогади, змішані з почуттям провини за все зроблене і незроблене, втрачене і зіпсоване.

Вкрадений цукор, обмануті жінки, обмірювачі-гробарі, діти колишніх ворогів, пузатий хазяїн-тиран та його запобігливий служака, натренований, як вірний пес – наче сон під час гарячки чи калейдоскоп флешбеків, які проносяться в голові у останню секунду перед смертю.

І все це ­­– у супроводі дивного тріо дівчат, загримованих під старих мудреців, які нашіптують і гортають цю книгу гріха тривалістю у ціле життя.

Смішно і моторошно. Схоже на сюр, страшний сон і покаяння одночасно.

Війна, тривоги і тривожність, втрати, сумніви, тотальне нерозуміння, брак сил і бажань – всього цього і тепер вдосталь, а далі буде тільки більше. Логіка і слова закінчились, жодні пояснення не спрацюють і не принесуть розради – такі панівні настрої на сьогодні.

«Це нормально» – констатує вистава – «Зараз у всіх так».

Режисер не закликає зібратися і бути ще більш незламними. Він показує, що все це вже було. І це можна пережити:

Оплакати, прогорювати – як сповнена скорботи і зболеного спокою Богоматір у «Пʼєті» Мікеланджело.

Народитися заново – як Адам на знаменитій фресці цього ж митця.

(Бонус для глядачів – радість упізнавання, коли вдається зчитати алюзії на твори світового мистецтва,  які режисер синхронізував із текстом Ружевича).

Якщо під час перегляду вас лякатиме, дивуватиме чи дратуватиме абсурдність побаченого – скоріше за все, це буде свідченням того, що театр досяг своєї мети.

Спуститись у пекло і повернутись, побувати у потойбіччі та обрати життя, сягнути дна і виринути знову, щоб дихати на повні груди – ваші власні асоціації та емоції з приводу побаченого можуть бути іншими, але спробуйте до них дослухатись.

Тут не потрібно  відшукувати «правильні» сенси, логіку і структуру. Театр абсурду каламутить і врівноважує  одночасно. Показує реальність і запрошує синхронізуватись із нею.

Хоча щодо того, що кульмінації у виставі немає, я б іще посперечалась. Бо фінальна сцена все-таки здатна перехоплювати подих...

Дуже раджу подивитись обидва склади. Не знаю, чи в курсі актори, «що хотів сказати режисер», але кожен із них віддзеркалює (хоча б частково) власне відчуття хаосу. І кожен робить це по-своєму.

Такий собі театральний майндфулнесс – як би абсурдно це не звучало.

Автор: Вікторія Іванова
Фото: Микита Делюков