Калинова сопілка. Без надії сподіваюсь?

Вистава не для всіх

«Калинова сопілка» — вистава не для випадкового глядача. І не для того, щоб "перезавантажитися після робочого тижня". Вона — для тих, хто хоча б трішки розуміє театр та його метафоричну мову.

У центрі сюжету — батьки, дії та бездіяльність яких штовхнули одну доньку до вбивства іншої. Це історія про їхнє намагання відновити в пам’яті, що насправді відбувалося з ними та їхніми дітьми. Для чого цей пошук?

Так уже влаштована людина: їй властиве ретроспективне мислення, а раціональність, як правило, застосовується до подій минулого.

«Калинова сопілка», мовою самої вистави, є липкою, вогкою та безпросвітною драмою. Це одразу ставить її поза межами масового театру. Її не проковтнеш, як легкий серіал перед сном. Водночас вона настільки багатошарова, що будь-яка рецензія буде лише одним із можливих віддзеркалень, а будь-яка характеристика — лише частиною правди.

Тож майте на увазі: перед вашими очима — лише одна з правд.

Велика Руїна. Простір як свідок втрати

Театр Франка привчив нас до оригінальних сценічних рішень: екрани, пустелі Аризони, індустріальний арт-хаус. Цього разу значну частину простору сцени займає конструкція, схожа на похилену, зламану карусель. Статичну, металеву, холодну.

Про "Арлезіанку" в Театрі Франка, та як загадкова пані із Арля, що у Франції, опинилися в пустелі Аризони — читайте тут.

Дехто може побачити в ній купол храму, що впав з неба на землю. І не помилиться: одне з ключових питань, яке ставлять герої на сцені, — це пошук першопричини гріха братовбивства. Чому Каїн убив Авеля? А Ганна (Дар’я Легейда) у «Калиновій сопілці» пішла його слідами й так само вбила свою сестру — Олену (Аліна Підгорна)?

Постановка Валентини Єременко-Ворожбіт — це не інсценізація прози, а сценічне втілення болю. Сценографія — не просто середовище дії, а жорсткий простір пам’яті, де кожен об’єкт має символічне значення.

Джерело, обкладене камінням, до якого підходять герої, щоб умитися або напитися, — насправді місце дотику до болю, який не минає.

Скульптури вовків, застиглі у витті, — те, що лишається, коли душа вже не кричить. Вони мовчать за героїв.

Про те, як створюють справжні театральні маски, — читайте в інтерв'ю з Юлією Герасименко, яка створює сценічну красу в театрі Франка вже понад 12 років!

А мовчать у «Сопілці» всі. Мати (Тамара Антропова), яка тримає обручку в зубах — не як прикрасу, а як тягар. Батько (Ярослав Гуревич), який дивиться не на когось, а крізь себе. Священик (Володимир Абазопуло), який наче й говорить, але його слова глухі та позбавлені емпатії.

Надія є?

Мовчання, страх, аналіз минулих помилок, липка правда… Але чи є у цій виставі надія? Чи можуть її герої сподіватися на свій “happy end”? Так, надія є, але вона зовсім не така, до якої ми звикли. Герої не обіймаються, сльози не висихають, а світло не вихоплює усмішку.

Надія у «Калиновій сопілці» — це не обіцянка, що буде краще, що світ зміниться, а каїни перестануть вбивати авелів. Це — факт того, що ти ще тут. Що ти витримав цю історію. Не втік у спрощення.

Якщо ти ще пам’ятаєш, ще питаєш “чому?”, ще намагаєшся щось зрозуміти — значить, живий. А це вже багато значить.

Надія на зцілення у виставі проявляється в дрібницях — торкнутися води, сказати правду, подивитися в очі. Маленькі, але такі важливі жести, які утримують людину на межі людяності. І це, можливо, і є найглибша форма надії.