Інтерв’ю з Дариною Куземко: про «Зілля» та вогонь, що може зігріти і спалити

Пані Дарино, сьогодні 12 серпня, і ми записуємо це інтерв’ю напередодні нового театрального сезону, який стартує 6 вересня у Молодому театрі. Відкриватиме його вистава «Зілля», де ви виконуєте роль Тетяни. Квитки на прем’єрний показ уже майже розкуплені.

Тож перше запитання: у чому, на вашу думку, секрет популярності «Зілля»?

Коли ми працювали над «Зіллям», ніхто не припускав, що вистава стане настільки популярною. Ми просто чесно робили свою роботу: шукали, експериментували, сперечалися, щось змінювали, перероблювали сцени і так по колу. Це був постійний творчий потік, синтез різних бачень, доки ми не вийшли в єдину головну історію. І, чесно, тоді ніхто не робив ставок, що це буде театральний хіт.

Тому для мене стало великим і приємним відкриттям, що класика, ще й зі шкільної програми, змогла відгукнутися у серцях такої кількості людей. Нам пишуть у соцмережах, глядачі приходять вдруге, втретє, вчетверте, дивляться виставу з одним складом акторів, з іншим, закохуються у своїх героїв… Чому так сталося — не знаю. Можливо, в чомусь допоміг бум на «Конотопську відьму»: схожа естетика, тема кохання, трохи чаклунства, український фолк, пісні, танці. Але однозначної відповіді в мене немає.

Щодо «Конотопської відьми» — її відео в TikTok трапляються дуже часто. А от із «Зіллям» такого масового ефекту я майже не бачив. Тож, мабуть, у випадку з «Зіллям» справа не в TikTok-ефекті? Чи я помиляюся?

І так, і ні. Я бачу багато відео з «Конотопської», але є й чимало роликів, які люди знімають про «Зілля». Порівнювати їх складно. «Конотопська» трохи довше живе, тож там і контенту створено більше. Важко сказати, але я б не стверджувала , що «Зілля» у TikTok значно поступається «Конотопській».

Дійсно, «Зілля» — ще молоде, адже виставі лише рік. У минулому сезоні ви особисто зіграли близько 20 показів. Як за цей час змінилося ваше сприйняття цієї роботи? І яким ви бачите «Зілля» напередодні нового сезону?

Воно точно інакше. Так, «скелет» залишається тим самим. Але мені здається, що я досі перебуваю в пошуку Тетяни. Інколи відкриваю для себе щось нове, інколи від чогось відмовляюся — це ніби постійний рух назустріч цій ролі. Якщо навіть порівняти мою прем’єрну виставу минулого року й виставу на закриття сезону, то за наповненням вони різні. 

Якщо наші читачі бачили виставу, то, певно, помітили, що в «Зіллі» в багатьох моментах «грає» рука. Згадайте поцілунок через руку на початку, коли зустрічаються Тетяна і Гриць. Ця рука періодично з’являється протягом усієї вистави. На початку, під час прем’єри, це були окремі епізоди… А зараз це вже ціла історія, яку я намагаюся провести через усю виставу.

Пригадайте сцену з Маврою, коли вона намагається витягнути з Тетяни інформацію: «Ти для кого затикаєшся у червоні цвіти, душко?”. Я намагаюся ховати цю руку, щоб Мавра нічого не дізналась. Потім рука немов утікає від мене, я її наздоганяю, забираю до себе, ніби кажу: «Моє! нікому не віддам». В іншій сцені з Маврою — “Чом не приходила? Полюбила якогось хлопця?” — я кусаю ту ж руку від дикого болю, ніби затуляючи собі рота. І так далі.

Ось такі маленькі деталі, які глядач може не одразу помітити й оцінити, насправді доповнюють усю історію. Вони дозволяють глибше зрозуміти символізм, героїв, розкривати їх для себе по-новому.

Рік тому, напередодні прем’єри, ви описали свою героїню одним словом і однією фразою. Слово було — «горда». Фраза — «або все, або нічого». А якою є Тетяна сьогодні? Вона й досі залишається гордою?

Ви знаєте… вона для мене… Ви дивилися «Гаррі Поттера»? Пам’ятаєте, в четвертій частині  могутнього темного лорда Волан-де-Морта показують дитиною на руках — маленьким, безпомічним, таким собі скелетиком, обтягнутим шкірою.

От і Тетяна для мене, при всій своїй потужності, — як цей маленький Волан-де-Морт, який до кінця вистави ніби перетворюється на скелет, що вже не має ані впливовості, ані віри.

Тому тепер просто сказати, що вона горда, — це, знаєте, якось дуже «2D».

А наскільки Тетяна вам близька? Ви відчуваєте в ній себе?

За характером, мені здається, ми близькі.

У мене доволі складний характер. Я не надто соціальна, прямолінійна. Не люблю подвійної гри. Не можу змовчати там, де, можливо, варто було б. Не можу змиритися з несправедливістю. Можу вступити в конфлікт, вмію вибудовувати свої кордони і не дозволяю людям їх порушувати. Через це мені непросто товаришувати. Та й загалом я не дуже потребую компанії.

Ще до того, як у мене з’явився хлопець, а тепер уже чоловік, я довгий час була сама — і навіть хвилювалася, що не знайду людину, з якою мені буде так само комфортно, як з самою собою. 

Мені здається, що я — вогонь. Як і Тетяна. Тетяна теж вогонь. До речі, я знайшла це одне слово, яке зараз її описує, — вогонь. І це можна розуміти по-різному: від вогню можна зігрітися, вогонь може все спалити, а ще вогонь — це прекрасне явище природи, на яке можна дивитися безкінечно.

Так, для мене вона — вогонь. І цей вогонь я теж відчуваю в собі.

Останнє запитання про «Зілля» перед тим, як рухатися далі. Ви досить інтровертна. Як вам вдається щоразу видавати настільки потужний емоційний заряд у сцені зустрічі з Андронаті? Адже ця сцена, чесно кажучи, навіть для глядача виглядає дуже стресовою. Звідки ви берете ці емоції знову і знову?

Я дуже люблю цю сцену, хоча для мене вона, напевно, найскладніша у виставі. Але коли вона ось-ось наближається, я чекаю на неї з таким внутрішнім запалом: «ну давай, ну давай». Я не боюся її. І, мені здається, саме завдяки цьому весь бекграунд історії, яку ми проживаємо до цієї сцени, допомагає мені накопичити й віддати те, що в результаті бачить глядач.

Я не можу сказати, що підставляю щось зі свого минулого, аби допомогти собі. Ні. Швидше, тут працює саме та історія й та ситуація, у якій ми знаходимось на сцені. До того ж це вже майже фінал вистави — емоцій накопичено з надлишком, і тобі залишається лише «відкрити краник», щоб усе вилилося.

Це, мабуть, дуже виснажує — і фізично, і емоційно. Як ви відновлюєтеся після таких сцен?

Я після «Зілля» — вмираю. У хорошому сенсі. Це справді складна робота в багатьох аспектах. Навіть підготовка до вистави:, я приїжджаю до театру задовго до початку, мене заплітають дві години. Потрібно розспіватися, повторити сцени й текст, вдягнутися, нафарбуватися, завершити зачіску…

Але я — як сценічний наркоман. Дуже люблю відчуття виконаної роботи. Особливо, коли вистава була такою, як треба. Тоді думаєш: усе, що ти робиш — не даремно.

Щодо емоційно насичених сцен — так, складно. Але після них, якщо чесно, навіть відчуваєш певний катарсис. Ви знаєте, у нас жіноча природа потребує виходу емоцій. І після цього стає легше. Я навіть скажу, що сама стаю легшою: багато жартую , більше сприймаю, відкриваюся.

Дякую, що ділитеся особистим. І якраз про особисте… У своєму Instagram ще 18 жовтня 2023 року, ще до «Зілля», ви зробили пост, який починається словами: «Маючи дитинство, яке я мала, в оточенні людей, які траплялися на моєму життєвому шляху, чесно кажучи, не зовсім розумію, як я опинилася там, де я є тепер».

Тепер, ви вже розумієте, як це сталося? І як узагалі прийняли рішення стати актрисою?

Я люблю цю історію. Хоч зараз це прозвучить банально, але з дитинства мені подобалося виступати, співати. Я 1995 року народження, тож застала ще трохи 90-ті. Коли у нас вимикалося світло, ми збиралися всі разом, умовно десь у бабусі, запалювали гасову лампу, і поки родина сиділа за столом, я забезпечувала шоу-програму.

Мама, і я їй за це дуже вдячна, намагалася всюди мене задіяти. Я ходила на туризм, на скрипку, на танці, на волейбол. Була суперзайнятою дитиною: усі на вулиці, а в мене то сольфеджіо, то музична література, то ще щось.

Після дев’ятого класу я вирішила, що піду до музичного училища. Але після пів року навчання зрозуміла, що це не моє, і повернулася до звичайної школи.

Потім у мене навіть не виникло питання спробувати вступати до Карпенка-Карого. Так сталося, що на той момент люди, які мене оточували, коли чули про мої думки щодо театрального університету, казали приблизно так: «Давай будемо відверті, без грошей і без зв’язків тобі там нема чого робити». Я не з багатої сім’ї, розуміла, що оплачувати моє навчання, на жаль, ніхто не зможе, тож лише бюджет і ніяк інакше. Ідея зі вступом в театральне померла так і не народившись.

Тому у Чернігові я вступила до педагогічного університету, дізналася, що там є аматорський театральний гурток, і вирішила, що цього мені буде достатньо.

Зараз у мене аж холодок по шкірі… Яку актрису ми могли б втратити! То що ж усе-таки привело вас до Карпенка-Карого?

Я провчилася в педагогічному університеті два роки. Одного разу ми готувалися до тижня факультету й планували поставити виставу «Назар Стодоля». За два тижні до показу до нас завітала акторка Чернігівського молодіжного театру Мирослава Витриховська, щоб трішки допомогти з постановкою, підказати, направити.

І ось проходить вистава — все добре, усі щасливі, а після вистави — мінібанкет. Пані Мирослава піднімає келих, вітає нас, а потім переводить погляд на мене, дивиться просто в очі й при всіх каже: «А ти що тут робиш? У тебе задатки кіноактриси».

І все. Це був поворотний момент. Моя мама, дуже в мене вірила, дуже мене любила, завжди казала, що я в неї най-най. Але ж це мама — усі мами люблять своїх дітей.

А коли професійна актриса, абсолютно незацікавлена в мені людина, при всіх каже: «Що ти забула в педуніверситеті? Іди», — це був золотий «пєндєль» для мене.

Тоді я почала готуватися до вступу в Карпенка-Карого. Повністю сама обирала програму. Їдучи на отримання допуску, думала, що мені скажуть: «Дитино, ти взагалі знаєш, що таке класика?» Бо в мене була проза Кузьми Скрябіна з «Я, Побєда і Берлін», вірш, знайдений у блозі однієї авторки в інтернеті, і, звісно, якась байка  на кшталт «Лебідь, Рак і Щука».

Пані Мирослава кілька разів мене послухала, дала свої настанови. Я отримала допуск, пройшла перший тур, другий — і вступила на бюджет. Так почалася моя чудова чотирирічна подорож студентським театральним життям під назвою Карпенка-Карого.

Виходить, до Карпенка-Карого можна вступити й без зв’язків?

100% можливо.

А як сталося, що ви потрапили саме до майстерні пана Бенюка — на той час уже метра українського театру?

Ключову роль зіграли дві пані — Наталя Костянтинівна Доля та Олена Валентинівна Щурська. Саме вони “вибороли” мене на курс до Богдана Михайловича.

Нас читатимуть і молоді люди, які зараз лише думають, чи вступати до Карпенка-Карого. То чи варто боятися тих історій, які сьогодні ходять довкола університету?

Звісно, якщо хочеться, треба вступати. І не треба боятися. Я сама два роки профунькала, а могла б спробувати одразу. Хоча, хто знає, чим усе закінчилося б, якби я пішла одразу після школи. Можливо, ці два роки дали мені певний життєвий досвід, який допоміг.

Мені здається, треба робити те, що ти хочеш, про що мрієш, і прикладати для цього максимум зусиль. Не боятися того, що подумають чи скажуть інші. І не ставити собі вироків у плані «впораюся чи не впораюся», поки навіть не взявся за це.

Студентство в Карпенка для вас — щасливий період?

Так, абсолютно! До того ж мені було з чим порівняти. Тут почалося зовсім інше життя — така собі бульбашка, у якій ти живеш разом із майбутніми колегами. Це зовсім інший світ, непідпорядкований ні часу, ні соціальним стандартам. Ви всі — велика-велика родина, постійно щось вигадуєте: якісь етюди, репетиції, творчі пошуки. Це неймовірно цікаво.

Ми ж навчалися з Мариною Кошкіною на одному курсі. Вона постійно вигадувала якісь реквізити, звідкись їх притягувала: то ліжко знайде й прикотить, то подушки, то купу пакетів із речами. Вона була в цьому плані дуже цікава і неймовірно активна.

А ще студентство з творчої точки зору — це можливість залишатися дітьми у світі дорослих. Ви ніби граєте в це все, і якщо робите це чесно, то отримуєте колосальний кайф, бо це приносить справжнє задоволення.

Марина Кошкіна, пан Бенюк — сьогодні ці імена асоціюються з театром Франка. У вас же вже попереду десятий сезон у Молодому театрі. Як сталося, що ви опинилися саме там?

Вперше на велику сцену я вийшла на третьому курсі, але, скажімо так, за документами працювати в Молодому почала ще з другого курсу. Це був 2015 рік. Тоді завагітніла Катя Варченко, яка грала головну роль у виставі «Принцеса Лебідь», і мене почали вводити на цю роль, щоб уже з наступного сезону я могла грати.

Також на другому курсі наша майстерня почала співпрацювати з майстернею режисерів Андрія Білоуса, які теж були на другому курсі.. Це був прикольний «метч», адже вони брали якусь роботу, їхнім завданням було поставити її, а ми — зелені актори, яким потрібно було зрозуміти, як і що хоче від нас режисер. На виході — іспит, який  проходив на мікросцені Молодого театру.

Є цікава історія. Коли я тільки вступала до Карпенка-Карого, я вже розповідала про свою досить некласичну програму. У мене був монолог Сніжинки з п’єси «Чорна пантера, Білий ведмідь». Суть у тому, що Сніжинка говорить Ведмедю, художнику, що діти — це «м’ясо», що він має творити, бо все земне — ніщо. І от я читаю цей монолог на вступі, мене зупиняють і запитують: «А ви теж так ставитеся до дітей?». Я відповіла: «Ні, звісно, просто я вважаю, що актор має бути різноплановим». На що мені сказали: «Ви маєте брати те, що відгукується саме вам».

Внутрішньо я була з цим не згодна, бо мені здавалося: якщо ти виходиш на сцену, потрібно проводити роботу над собою, аби зіграти персонажа, який живе не за твоєю логікою. Мене попросили почитати щось інше, і я згадала «Назара Стодолю», який мала в запасі.

Але до чого я веду. На другому курсі нас усіх зібрали знайомити з цими режисерами, озвучують назви робіт, і раптом: «Чорна пантера, Білий ведмідь». Сніжинка — Дарина Панасенко. Меджик!

А на той момент художнім керівником Молодого театру був пан Мойсеєв?

Ні, тоді режисером вже був Андрій Білоус. Так склалося, що мене помітили в одній із режисерських робіт курсу та запросили на зустріч із ним, де він запропонував зіграти в «Принцесі Лебідь». Паралельно мене взяла ще одна дівчина-режисер у свою роботу. Потім з’явилися вистави «Піаніст», якщо ви чули про неї, де у мене була головна роль, та «Горе з розуму», де я була в балеті. А далі вже все закрутилося.

Попереду у вас 10-й сезон у Молодому. «Зілля» — наразі найуспішніша вистава, де ви граєте головну роль. Враховуючи вашу характеристику себе як прямолінійної людини, яка не любить інтриг, чи можна сказати, що саме ці риси вплинули на те, що свою головну роль у кар’єрі ви отримали лише нещодавно?

Що ж тут скажеш? Якби я знала, з чим це насправді пов’язано… Я вже достатньо довго працюю в театрі й своїми роботами мала змогу довести, що можу впоратися з різними завданнями, показати свою професійність. Мені здавалося, що я зарекомендувала себе, але в результаті нічого не змінювалося. Я просто рухалася далі.

Залишимо це питання відкритим для космосу. А як ви почуваєтеся сьогодні? Чи відчуваєте відповідальність? Адже «Зілля» нині — це головна вистава театру, той паротяг, без якого вже важко уявити Молодий.

Звісно, відчуваю. Але хочу сказати, що попри те, що з театру пішла велика кількість вистав, у нас вже є репертуар на вересень, і він прекрасно організований. Усі сцени працюватимуть, і ми не відчуваємо дефіциту роботи. Просто деякі вистави додалися й гратимуться трохи частіше, ніж раніше.

У яких виставах можна буде побачити вас уже цього вересня?

Зараз у мене в репертуарі залишилися «Ін’єкція безсмертя» режисерки Олени Щурської, «Праматері степів», «Острів любові» та, звісно, «Зілля».

У двох із цих вистав ви працюєте з Олександрою Меркуловою, яка також є режисеркою «Острова любові». Олександра — досить непублічна особистість. Користуючись нагодою, хочу запитати: як вам працюється з нею?

Вона давала нам багато простору для творчості. Дуже багато в «Зіллі» народжено саме нами, усією командою. Це те, про що я говорила на початку розмови: ми пробували різні ідеї, намагалися втілити їх у реальність, адже інколи думки бувають доволі абстрактними, і їх треба «поставити на ноги». Спершу — зробити історію дієвою, а вже з цього нарощувати «скелет».

Ми багато розмовляли, генерували ідеї, експериментували. Саша приносила чимало символіки, і нам потрібно було знайти, як її поєднати, розтлумачити та вплести в історію так, щоб вона не виглядала як окремий вставний номер.

Тож робота над «Зіллям» — це справжнє колективне надбання, але під егідою Олександри Меркулової як головнокомандувача вистави. Із усього обрали ті шляхи й лінії, які в результаті відгукнулися всім нам у команді.

Якщо загуглити «Дарина Панасенко» — а віднедавна Куземко — можна побачити й перелік фільмів, у яких ви знімалися. Ви були досить активні у 2016–2019 роках, але згодом історія з кіно трохи затихла. Чи плануєте ви зніматися далі?

Ви знаєте, дуже хочу. Мені справді подобається знімальний процес — це завжди знайомство з новою історією. На жаль, поки що в мене не було великих проєктів із головними ролями, але сподіваюся, що вони ще попереду.

До речі, Facebook нагадав, що шість років тому я працювала над картиною з робочою назвою «Казкова секта», яка зараз матиме назву The Bleeding Blue Bird. Це була колаборація з британськими акторами, ми знімали в Києві англійською мовою. Нещодавно з’явилася афіша фільму, тож маю надію, що невдовзі він з’явиться й у публічному доступі.

Ще донедавна ви були Панасенко, а тепер — Куземко, з чим ми вас і вітаємо! А чи правда, що жінки-актриси зазвичай віддають пріоритет театру або кар’єрі над особистим життям?

Мій пріоритет зараз вдома.

Вичерпуюча відповідь на це запитання.

Ви знаєте, я вам так скажу. Я дуже люблю свою професію. Я довгий час мріяла в ній досягти чогось такого великого, високого. І чогось все ж вдалося таки досягти.

Але я розумію, що з появою моєї людини, на той момент хлопця, а зараз вже чоловіка, я мрію про велику родину більше, ніж мрію про велику роль десь в кіно або в театрі. Я не відкидаю, звісно, цього.

А вам не здається, що це питання дещо спекулятивне? Мені важко уявити момент, коли потрібно повністю відмовитися від стосунків і віддати пріоритет лише кар’єрі, вже будучи професіоналом своєї справи.

Я зараз не можу похвалитися тим, що у мене розписаний день так, що маю 20 хвилин на інтерв’ю, потім біжу на зйомку, а після — ще на іншу. Коли твій графік такий щільний і ти майже не бачиш близьких, у такому темпоритмі, напевно, важко будувати стосунки.

Хоча є чудовий приклад моєї колеги Ліліани Ребрик — вона прекрасна мама й дружина, і водночас чудова акторка та телеведуча. Вона все й всюди встигає.

Щодо колег. Попереду новий сезон — що б ви хотіли побажати своїм колегам після такого непростого завершення попереднього?

Я хочу сказати, що попереду на нас чекає багато роботи. Судячи з планів і розмов нашого нового художнього керівника, Мойсеєва Анатолія Станіславовича, сезон обіцяє бути дуже цікавим. Тож зараз на наших плечах велика відповідальність — створити стільки робіт, і такої якості, які потрібні нашому глядачеві.

А що б ви хотіли сказати своїм глядачам напередодні нового сезону?

Я скажу, що ми завжди раді бачити наших глядачів. Без них все це не має сенсу. Ми хочемо, щоб вони були вільними у прояві своїх емоцій, якщо це диктує побачена історія. 

Не бійтеся плакати, сміятись, аплодувати, якщо вам хочеться. 

Іноді, коли я дивлюся в зал і бачу хоча б одного глядача, який, наприклад, витирає сльози, я розумію, що роблю щось правильне. Це неймовірні емоції. Дякую вам за цей “енергообмін” та до зустрічі у новому сезоні.

P.S. «Лише у дуже важкі часи народжуються великі й глибокі твори, коли в мистецтві до кісточок пращурів торкають серце — вогнем береться те глибинне, те чисте єство», — з такими словами нам передав ілюстрації до вистави «Зілля» боєць Сил спеціальних операцій.

Професійний художник-ілюстратор, а нині військовослужбовець, так розповів про свій досвід роботи над «Зіллям»: «Мене надихнула емоційність, кожна дія та, власне, режисура. Я дуже люблю “над”-емоції, а тут ще й гра — вона неймовірна. Хотів би, щоб світ загорівся від неї. А ще — культурні елементи, які живуть глибоко в крові, у генах. Вони дуже відчувалися, аж до мурашок. Це коли ти відчуваєш смерть, але вона проходить повз. Оця гострота — ось що мене вразило».

Автор: Максим Сидоренко
Фото: Микита Делюков

Підписуйтесь на сторінки Teatr.Media в Instagram, а також слухайте нові випуски нашого подкасту Станція Театральна на YouTube.