«Людина-подушка»: ми вас попереджали!

Євангеліє від Макдонаха

Макдонах сучасний драматург. На сьогодні, мабуть, найвідоміший та найскандальніший в світі. Створений ним жанр «чорної комедії» – не для «слабонєрвних». Доречі, його драматургічний доробок не супервеликий – лише дев`ять п`єс.

Отже, якщо бачите на афіші Макдонаха, то приготуйте нашатир та валідол. Якщо ви впоралися з виставами Макдонаха без підтримки заспокійливих речовин, вітаємо — у вас чудова нервова система!

Для Дениса Капустіна "Людина-подушка" — режисерський дебют. За вибором драматургічного матеріалу констатуємо, що пан Денис, якщо й не відчайдушна, то точно смілива людина. Звернутися одразу до Макдонаха – це театральний ALL IN, або все, або нічого! Чи зіграла ставка Дениса Капустіна, вирішувати вам. А ось, що думаємо ми!

Пекельна угода

«Людина-подушка» за сюжетом детектив про ман`яка, який вбиває маленьких дітей. Є собі такий письменник Катаріан, який пише страшні оповідання. Кожне звучить, як притча. Але всі притчі – про добрі вчинки дітей, які для малеч скінчуються муками…

Вистава – це власне розслідування та допит письменника, якого звинувачують у втіленні тих убивств. Й одразу він чує головну умову – щиросердне зізнання в обмін на те, що його оповідання не будуть спалені. Катаріану доведеться обирати між власним життям та життям своїх творів.

Сцена вистави оформлена, як кімната для допитів. Двоє поліціантів цинічні жорстокі покидьки. Але то лише тому що не чули милі оповіданнячка, які нам ще доведеться почути. Ми тільки бачимо розгубленого письменника, якого блискуче грає Максим Панченко.

Артисти Руслан Мірошниченко (поліціант Топольський) та Поліна Снісаренко (поліціант Аріель) дуже натурально випромінюють протягом вистави звірячу ненависть оздоблену «відбірним не літературним». І ти часто не розумієш, хто тут справді ман`як. Хто тут кат, а хто жертва?

На фоні «розбірок» між поліцейськими та Катаріаном виникає ще один персонаж – брат письменника Міхаль. Руслана Петрякова дуже кумедно та переконливо грає незграбного підлітка.

Актриса героїчної статури ніби повністю нівелює свою жіночну психо-фізику. І от перед нами капризний, наївний, розумово відсталий молодший брат письменника Катаріана.

І ми з жахом й огидою спостерігаємо нахабну сповідь Михаля, який втілив в життя сюжети брата-письменника.

Каїн, Авель, Крисолов та інші

В тексті п`єси лунає відсилка до страшної середньовічної легенди про знищення дітей в місті Гамель крисоловом з чарівною дудочкою. І режисер вловив це парадоксальне вкраплення міфічності в структуру жанру «чорної комедії».

Тому на екрані виникає ілюструюча мультиплікація у стилістиці дитячого примітивізму. Художниця з анімації Анастасією Тягун переконливо створила моторошну чорно-білу реальність підсвідомості неповнолітнього садиста та його талановитого брата. Вона в них одна на двох.

Водночас спливає біблейський сюжет про Каїна та Авеля… І от парадокс трактовки Макдонаха – рятуючи брата письменник змушений його вбити, щоб врятувати від покарання. Катаріан душить Міхаля подушкою, коли той довірливо засинає на його колінах під улюблене оповідання – єдине, в якому хеппіенд. Як благородно! Проте братовбивство – один з найтяжчих гріхів. Тому структура цієї «чорної комедії» є ланцюгом породження зла.

Шокуюча бійка між братами кульмінаційно завершує першу дію вистави. І, навіть, може здатися, що Міхаля врятували поліціянти, які прибігли на шум…

Ну і як же ж детектив без жертви, яку ще можна врятувати! Цю наймоторнішу історію про «Маленького Іісуса» кидає Катаріану в обличчя поліціант Топольський. Втратити свідомість можна, слухаючи, як смакуються деталі…

Де дівчинка???!!!! Виявляється поступово, що природа ненависті Топольського та Аріель до Катаріана викликана особистими комплексами. Коли Топольський має з Катаріаном довірливу розмову, ми розуміємо, що він теж мріяв стати письменником!

І цей брутальний чувак схвильовано переказує Катаріану своє оповідання про рятівний літачок… Анімаційний супровід знов єднає підсвідомості персонажів. Наче дитина, що чекає на схвальність дорослих, так Топольський сподівається на відгук письменника. І Катаріан заспокоює – хороше оповідання. Тоді на мить за зніяковілою радістю жорсткого поліцейського, ми бачимо кращу божественну часточку його зкам`янілої душі.

«Рукописи не горять!»

Господи! Нарешті розвиднюється. Несподівано й Аріель стає на бік письменника. Той викрив на допиті її дитячу травму. Виправдання! Звільнення! Й Аріель – хороший детектив – доводить, що Катаріан дітей не вбивав.

А чи залишилась живою дівчинка? Маленька артистка з`являється дивним, вкритим золотою фарбою створінням – чи то янгол, чи то привид…

Таким би міг бути фінал історії, якби не Макдонах з його контрастними драматургічними зламами. Ми ж забули, що Катаріан, хоч і не вбивав діточок, але вбив брата подушкою. А до цього – їхніх батьків, які знущались з брата! Гріх убивства, яка б не була мотивація, залишається першим у відомому списку десяти заповідей.

Повернемось на початок — угода про знищення чи життя творів. Зізнання отримано, але втратило сенс. Нема, кого покарати, бо Михаля вбито. Зізнання спростовано в законний спосіб. Отримано нове зізнання у зовсім іншому вбивстві. Ну, заради брата-дурника, з якого знущались батьки. Але виправдання вбивства «благими намірами» не працює. Вирок – смертна кара!

За десять секунд до пострілу Аріель раптово сповіщує письменнику, що рукописи не будуть спалені. Ще одна понівечена душа сколихнулась! Літератор прямує у Вічність у спокої за свої оповідання.

Ми ж закликаємо вас не поспішати з Вічністю, а прямувати на наступний показ "Людини-Подушки" Дениса Капустіна, щоб скласти своє враження про ВЖЕ не прем'єрне, але не менш інтригуюче втіленням п'єси Макдонаха на українській сцені.

Денисе, вітаємо!